Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Через кілька годин після загибелі Бориса з’явилися повідомлення про те, що поліція провела обшук у нього вдома, конфіскувавши папери й комп’ютери. Вороги Путіна часто стають жертвами, а його жертви завжди є підозрюваними. Борис був пристрасним критиком путінської війни в Україні та на той момент якраз закінчував звіт про присутність російських солдатів на Донбасі, факт, заради приховування якого Кремль не шкодував жодних зусиль. Попри це, сьогодні знову звучить запитання «Чи справді Путін віддав такий наказ?», як це було, коли у 2006 році застрелили журналістку Анну Політковську або коли торік над Східною Україною збили рейс «еМейЧ 17».
Допоки Путін перебуває при владі, ми ніколи не дізнаємося, хто саме віддав такий наказ, але немає жодних сумнівів, що він несе безпосередню відповідальність за створення умов, за яких ці злочини відбуваються з такою жахливою частотою. Ранні теми заяв Путіна про відновлення національної гордості й державності, які були втрачені з падінням СРСР, повільно відійшли вбік і змінилися отруйною сумішшю націоналізму, войовничості та ненависті. 2014 року опозиційний рух, який відчував на собі дедалі більший тиск, протягом тривалого часу зневажався й висміювався, пройшов своєрідний ребрендинг. У підконтрольних Кремлю ЗМІ його почали називати небезпечною пятою колоною або «націонал-зрадниками» — підлими словами, які російська влада доволі часто позичає в нацистів.
Щоб не відставати від пропаганди, Путін збільшив підтримку найбільш репресивних, реакційних і кровожерливих елементів свого режиму. Серед них слід назвати очільника Чечні Рамзана Кадирова та голову Слідчого комітету Олександра Бастрикіна, який нещодавно заявив, що Конституція Російської Федерації «стоїть на шляху захисту інтересів держави». Для цих людей кров стала розмінною монетою, способом продемонструвати вірність режиму. Саме цього й добивався Путін, щоб утримати свою владу: культури смерті та страху, що охоплює всі одинадцять російських часових поясів, а тепер ще й експортується до Східної України.
Борис Нємцов був невтомним борцем та одним із найдосвідченіших критиків путінського режиму, причому ця роль, безумовно, була єдино можливим його призначенням. Свого часу він був успішним мером Нижнього Новгорода, здібним членом уряду та парламенту, а тому міг би вести комфортне життя в системі владної вертикалі як такий собі ліберальний реформатор. Але Борис просто не міг працювати разом із путінським режимом. Розумієте, він мав принципи й не міг спокійно дивитися, як наша країна сповзає назад у темні тоталітарні глибини.
А тому Борис долучив свій високий зріст, гучний голос та велике серце до важкої битви за виживання російської демократії. Ми працювали разом із того часу, як його викинули з парламенту у 2004-му, і до 2007-го були близькими союзниками за опозиційним рухом. Він щиро вірив у користь документування злочинів і корупції Путіна та його наближених, сподіваючись, що одного дня вони постануть перед правосуддям, якого ми взагалі майже не бачили[88].
Паралельно зі звітом про присутність російських військ в Україні він важко працював над підготовкою протестного маршу, запланованого на неділю в Москві, маршу, що став його похоронною процесією. Після повернення Путіна до президентського кабінету у 2012-му ми з Борисом посперечалися. Для мене це означало кінець будь-яких реалістичних сподівань на можливість мирного політичного рішення щодо зміни режиму в Росії. Але Борис завжди був сповнений надій. Він казав, що я надто поспішаю, що «треба довго прожити в Росії, щоб побачити зміни». Тепер він уже ніколи їх не побачить.
Ми не можемо знати напевно, який саме жах прийде до нас наступного разу. Ми лише знаємо, що він приходитиме знову й знову, допоки Путін лишатиметься при владі. Єдиний спосіб покласти край путінському правлінню — це якщо народ Росії та путінські еліти зрозуміють, що допоки він там, вони не мають майбутнього. Наразі ж, що б насправді не думали про Путіна та свої життя, вони вважають його нездоланним і незмінним. Вони бачать, як він безкарно робить в Україні, що хоче, захоплюючи території й розпалюючи війну. Вони бачать, як він розмовляє й поводиться з Меркель та Оландом, порушуючи загальноприйняті міжнародні норми. Вони бачать, як його вороги гинуть на вулицях Москви.
Заяви про осуд та занепокоєння щодо вбивства Бориса Нємцова швидко посипалися від тих самих західних лідерів, які стільки зробили для умиротворення Путіна в останні дні, тижні та роки. Якщо вони справді бажають вшанувати мого безстрашного друга, то мають рішуче заявити, що допоки Путін лишатиметься при владі, з Росією поводитимуться, як із шахрайським кримінальним режимом, яким вона і є. Треба припинити бутафорські переговори. Надати Україні зброю, що змусить заплатити за путінську агресію надмірну політичну ціну. Сказати російським олігархам, що більше не буде місця для безпечного зберігання їхніх грошей на Заході, поки вони служитимуть Путіну.
Реакція не надто обнадійлива (як я втомився писати цю фразу). Багато звичних заяв про занепокоєння та осуд закликають Путіна до «застосування правосуддя». Такі заклики сприймаються вже майже саркастично. Західні медіа з незрозумілих причин продовжують надавати майданчики для путінської когорти пропагандистів, не піддаючи їхню грубу брехню жодним сумнівам.
Можливо, ми ніколи не дізнаємося, хто вбив Бориса Нємцова, але ми точно знаємо, що, чим раніше піде Путін, тим більше шансів буде уникнути хаосу й насильства, яких боявся Борис. Це якраз та можливість, якою Росія й світ просто зобов’язані скористатися.
Спираючись на історичний досвід, можемо відзначити, що великі зміни у відносинах між державами завжди були необхідні після періоду великого конфлікту. 1648 року Вестфальський мир створив сучасну еру Європи після Тридцятилітньої війни. Війна за іспанський спадок закінчилась Утрехтським договором 1713-го. 1815 року Віденський конгрес розробив нову мапу Європи після поразки наполеонівської Франції. На Берлінській конференції 1879 року була заново встановлена рівновага після російсько-турецької війни. Наприкінці дев’ятнадцятого століття загальним переконанням було те, що цей баланс призведе до золотої ери миру. Автори утопічних і пацифістських літературних творів мріяли про світ без кордонів аж до початку Першої світової війни.
Після тієї війни ми отримали Версальський договір і створення Ліги Націй. Вона виявилася провалом, і небажання прийняти цей факт призвело до Другої світової війни. 5 березня 1946 року в місті Фултон (штат Міссурі) у своїй знаменитій промові про «залізну завісу» Вінстон Черчилль сказав про нові небезпеки для свободи, цього разу з боку комунізму. Сьогодні вже майже ніхто не
