Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Та з другого боку, ця ж обставина таїла в собі велику небезпеку для мене. Я зі своєю мішенню штрафника постійно мозолив очі начальству, і хтозна, що могло збрести йому в голову, особливо після того, як я побачив Ауфмейєрів золотий обруч із дорогоцінними каменями. Це страшенно непокоїло мене, тим більше, що під час останніх аппелів Ауфмейєр довше, ніж звичайно, затримував на мені свій погляд.

Цього разу тренування тривало безперервно чотири години. Дві години відпрацьовували команди «антретен» і «вектретен»[55], а дві години — команди «мютцен ап» і «мютцен ауф»[56]. Од нас вимагали, щоб за командою «мютцен ап» вийшов «айнкляп», тобто одночасний удар шапками об праве стегно, а за командою «мютцен ауф» треба було блискавичним рухом безгучно надіти шапку й опустити руку. Начальству байдуже, як сидітиме на твоїй голові та шапка. Важливо, щоб її надівали блискавично й одночасно.

Треба сказати, що після чотирьох годин наполегливих тренувань ми досягли певних успіхів — до автоматизму відпрацювали свої рухи й виконували команди організовано і чітко, без помітних затримок. То дарма, що кількох мамул довелося заохочувати палицями, а декого навіть заштабелювати в туалетній. Усяка наука вимагає зусиль і навіть жертв…

Одразу ж після закінчення тренувань нас знову вишикували. Цього разу на вечірній аппель. Ось прийшов Ауфмейєр. Він був як нова копійка. Усе на ньому виблискувало, починаючи з лакованих туфель і кінчаючи гудзиками, ремінцями, пряжками. На ідеально випрасуваному парадному костюмі красувався залізний хрест. Доповідав Ауфмейєрові староста Пауль. Він запух від п'янки та сну і не говорив, а сичав.

Коли табірна сирена просурмила кінець аппеля, Ауфмейєр милостиво дозволив нам іти спати в блок.

Я трохи затримався на майданчику. До мене підійшли дядя Ваня і Жора.

— Давайте десь облюбуємо місце у штубі, щоб бути разом, — запропонував Жора.

— А це вже ні до чого, — строго відказав дядя Ванн. — Збиратися всім докупи, щоб табірним стукачам було легше стежити за нами? Ви удвох влаштуєтеся разом, а я буду собі окремо. Головне зараз, — сказав дядя Ваня, звертаючись до Жори, — підтримати малого, бо він зовсім охляв. Я бачив, як позавчора начальник конвою стріляв йому в потилицю…

Нагадування про жорстоку витівку есесівця гострим болем озвалося в моїй душі. Я коротенько розповів їм, як мене розстрілювали в краківській тюрмі.

— А вчора, — треба ж такому статися, — я побачив Ауфмейєрів скарб. Що тепер буде — сам не знаю.

Дядя Ваня заспокоїв мене, пообіцявши щось придумати.

Георгій пішов на заробітки до штубового, а ми залишилися на майданчику. За кілька хвилин з кімнати штубового ми почули м'який оксамитовий голос. Жора співав пісню про Степана Разіна. Під вікном зібрався цілий натовп охочих послухати співака.

Праворуч од нас яскраво горіла смуга дротяного загородження, а ліворуч, удалині, низьке небо лизали криваво-червоні язики полум'я — то натужно дихав крематорій. А тут із вікна лилася й лилася бентежна російська пісня про славного донського козака Степана Разіна, про його грізних побратимів та могутню російську ріку Волгу.

Пісня про Степана Разіна була дуже популярна в Німеччині в роки війни. Важко навіть пояснити причину такої популярності, тим більше, що німці або зовсім не знали слів, або безбожно перекручували їх. У них виходило так:

Вольга, Вольга, мат рьодная, Вольга, русише река. Не видаля ду подарка Одонскоо козяка…

Мабуть, увесь секрет у мелодії — розлогій, привільній, могутній. Цілком можливо, що німцям вона нагадувала про загадкову Росію з її неозорими просторами, нагадувала про трагедію на Волзі. Можливо, вже тоді більшість населення фашистської Німеччини відчувала неминучий крах рейху, оскільки надії на бліцкріг провалилися і з далекої нескореної Росії насувалася грізна розплата. Її наближення вчувалося і в могутній, якійсь фаталістичній мелодії пісні з Волги. Так чи інакше, а пісню про Степана Разіна співали по всій Німеччині: співали робітники і бюргери, солдати й офіцери вермахту, співали навіть Освенцімські есесівці. А ми, Освенцімські в'язні, пов'язували з цією піснею надії на визволення, вона вселяла в нас віру в неминучу перемогу нашої Батьківщини.

Невдовзі сирена просурмила відбій, і до нас вийшов Жора. Він сяяв.

— Що ж, дебют, можна сказати, перевершив усі сподівання. Освенцімська аристократія визнала мене. Тепер буде хліб, буде й до хліба, малюк! — Він ніжно обняв мене за плечі і сказав: — Ох, і живуть же, негідники! Килими, білосніжні простирадла, ковдри, пухові подушки. У кімнаті зібралося десять німців, усі, як один, із зеленими вінкелями. Стіл завалений їжею. Чого там тільки не було! На стелажах посилки. На плиті кипить кофейник. Завтра піду з візитом ввічливості до самого Пауля. Кажуть, він дуже любить музику. Недарма ж грає на губній гармошці.

— Скільки ти знаєш мов? — запитав Жору дядя Ваня.

— Я вільно розмовляю сімома мовами, — відповів Жора. — Та про це потім, а зараз, малюк, ходімо спати. Нам треба ще знайти підходяще місце.

Ми розпрощалися з дядею Ванею і пішли в штубу. Пообіцявши двом «мусульманам» по мисці баланди, Жора виторгував у них місце на першому ярусі, і ми вклалися спати.

— Розумієш, — пошепки говорив мені Жора, — тут і не так жарко, і повітря більше, і куток глухий, менше «прострілюється» начальством. Та й уночі над головою не горітиме лампочка. А при потребі можна буде дременути під нари.

За хвилину він уже спав сном праведника. А я ніяк не міг заснути від нервового