Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Перший документ, нотатка про зустріч у Лембергу в січні 1942 року, безпосередньо перед приїздом Вехтера, називався «Депортація євреїв з Лемберга»{454}. Він означав поїздку в один бік до Белжеца і газові камери у березні. «Якщо можливо, слід уникати терміну «переселення», — йшлося в документі, — зважаючи на нюанси мови і реалії». Вехтер повинен був знати про подальшу долю євреїв.

Другим документом був наказ від березня 1942 року, підписаний Вехтером.{455} Призначений для обмежень працевлаштування євреїв по всій Галичині, цей наказ було видано за два дні до першої операції гетто (15 березня), а чинності він набув наступного дня, після переміщень до Белжеца (1 квітня). Наказ закрив більшості працівників-євреїв доступ до неєврейського світу. Цей крок Лемкін визначив як неминучий початковий крок геноциду.

Якщо ці два документи завдавали шкоди єврейському населенню{456}, то третій був просто нищівним. Це був коротенький меморандум від Генріха Гіммлера д-ру Вільгельмові Штуккарту, рейхсміністрові внутрішніх справ у Берліні. Датований 25 серпня, він був відісланий під час проведення «die Grosse Aktion». «Нещодавно відвідав Лемберг, — писав Гіммлер Штуккарту, — і мав дуже відверту розмову з губернатором, бригадефюрером СС д-ром Вехтером. Я спитав прямо, чи хоче він до Відня, тому що чудово знаю, що було б помилкою, перебуваючи там, не поставити йому цього питання. Вехтер не хоче їхати до Відня».

Це була відверта розмова про можливість поїхати звідти, про альтернативні варіанти просування по службі, про спосіб піти і повернутися до Відня. Вехтер відмовився; він вирішив залишитися. Якби він погодився, то зруйнував би собі кар’єру. Він залишився, цілком усвідомлюючи те, що розпочато «die Grosse Aktion». Такий висновок я зробив з листа, який показував мені Хорст, від його батька до матері 16 серпня. У листі йшлося про те, що після від’їзду фрау Вехтер «у Львові ще багато треба зробити… облікувати врожай, забезпечити працівників (тепер майже 250 000 з дистрикту!), і провести «grosse Aktion» проти євреїв».

Гіммлер закінчив один зі своїх листів того періоду підсумком: «Тепер залишається спостерігати, якою буде поведінка Вехтера на посаді губернатора Галичини у Генерал-губернаторстві після нашої розмови».

Вехтер, вочевидь, поводився так як слід, на втіху Гіммлеру, оскільки він і далі залишався у Лембергу на своєму посту впродовж ще двох років. У проведенні «die Grosse Aktion» в серпні 1942 року він відіграв важливу роль як цивільний керівник.

У листі Гіммлера не було місця для двозначності чи помилки. Коли я показав його Хорсту, він довго і мовчки витріщався на нього.

— Якщо б зараз поруч був його батько, що б ви йому сказали?

— Навіть не знаю, — відповів Хорст. — Це дуже важко… Мабуть, я взагалі б нічого у нього не питав.

У порожній кімнаті запала тиша. Через якийсь час Хорст порушив мовчанку, виправдовуючи батька: він був заручником ситуації, з її невідворотністю і катастрофічними масштабами наказів і їхньою невідкладністю.

— Не було нічого невідворотного, — сказав я Хорсту. Ні підпис батька, ані його нагляд за проведенням жахливих злочинних операцій. Вехтер міг просто піти.

У відповідь — лише затяжне мовчання, в якому є місце тільки для звуків зими і потріскуванню дров у каміні. Ознайомившись з таким документом, чи може Хорст не засуджувати батька? Чи це батько, якого можна любити? Чи йдеться про щось інше?

— Я не можу сказати, що люблю свого батька, — сказав Хорст. — Я люблю свого діда. — Він подивився на портрет старого вояка, який висів над його ліжком.

— Я маю певний обов’язок перед своїм батьком: дізнатися, що насправді сталося, розповісти правду і у такий спосіб зробити для нього усе, що зможу.

— Я повинен знайти якийсь позитивний аспект, — роздумував він вголос.

Хорст якимсь чином вибудував собі різницю між батьком і системою, між окремою особою і групою, якою той керував.

— Я знаю, що вся система була злочинною і що він був її частиною, але я не вважаю, що він був злочинцем. Він не поводився як злочинець.

— Чи міг ваш батько втекти подалі від Лемберга і тих смертоносних операцій, які здійснювалися під наглядом його адміністрації?

— Ніхто не міг просто вийти з системи, — прошепотів Хорст.

Документи міністерства юстиції США вказували на протилежне. Все ж Хорсту вдалося знайти спосіб, як зробити ці матеріали більш прийнятними для себе, назвавши їх лише «неприємними» і «трагічними».

Зрозуміти його реакцію було важко, втім, я відчував радше сум, аніж злість. Хіба, не засуджуючи свого батька, він таким чином не увічнює його злодіяння?

Ні. Привітний, чуйний і компанійський Хорст не міг видати нічого, окрім того, що не міг засудити злочини свого батька. Це все була провина Генерал-губернаторства Франка, СС, Гіммлера. Усі решта були відповідальні, але не Отто. Врешті він сказав:

— Я погоджуюся з вами, його поглинула система.

Тріск вогню.

— Так, опосередковано він відповідальний за усе, що сталося в Лембергу.

— Опосередковано?

Хорст довго мовчав. Його очі зволожилися, я було подумав, чи він не розплакався.

105

Франк пишався тим, що «Нью-Йорк Таймс» назвала його воєнним злочинцем. На початку 1943 року на одному з офіційних засідань він оголосив: «Я маю честь бути номером один»{457}. Ці слова було занотовано до щоденника без ані найменшої зніяковілості. Навіть тоді, коли у ході війни відбувся перелам проти німців, Франк продовжував вірити, що Третій Рейх триматиметься тисячу років, і немає потреби бути стриманим у ставленні до поляків і євреїв навіть у словах, які він вживає на їхню адресу.

— Їх не має бути, — сказав він до членів свого уряду. — Тому я принципово буду підходити до єврейських питань з таким розрахунком, що євреї зникнуть.{458}

«Зникнуть». Ці слова зірвали оплески, підштовхуючи його піти далі, бо він ніколи не знав, коли треба зупинитися. «Їх буде знищено всюди, де б вони не були, — продовжував він, — і коли б така нагода не трапилася. Таким чином буде дотримано єдність і цілісність Рейху». Але як саме діятиме його адміністрація? «Ми не можемо перестріляти усіх цих три з половиною мільйони євреїв; ми не можемо їх отруїти», — пояснював він. «Але ми можемо здійснити необхідні кроки, які так чи інакше призведуть до їхнього успішного винищення». Ці слова теж занотовано у його щоденнику.

2 серпня Франк влаштував прийом на території Вавельського замку. Це була можливість для партійних чиновників поділитися думками з приводу розвитку подій. Тоді мали місце поразки на російському фронті, але інші справи йшли добре. У березні з краківського гетто вивезли всіх.{459} Це було зроблено впродовж