Українська література » Публіцистика » Одіссея практиканта - Володимир Кривенко

Одіссея практиканта - Володимир Кривенко

Читаємо онлайн Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
днів оприділив. То, може, ми до нього не підемо, а з Вами, якось, домовимось, бо нам з того поля, поки до чайної на обід, та назад на поле… то й робітники з нас ніякі, а от, якби у Вас зупинитись, то набагато нам легше було б. А якщо Ви згодні, то давайте за плату просто зараз домовимося і ми годинку перепочинемо, та й знову на поле, до вечора.

– Ой, синочки, та я згодна годувати вас, але хатинка у нас маленька, а дочка моя ще двох бешкетниць привела, – он вони на сіновалі знову якусь шкоду роблять… Де ж я вас розміщу?

– А що, Оксано Михайлівно, якщо ваші бешкетниці сіновал лише вдень окупують, то, може, вночі – ми його? Я подивився на перелякано-здивоване обличчя Едіка і, поки він не втрутився, гаряче підтримав Віктора:

– Так, так, це було б чудово! Сіновал, – то моя мрія з дитинства!

Оксана Михайлівна, помітивши гримасу невдоволення на обличчі Едіка сказала:

– Добре, я-то згодна, і рядно вам дам, і вкритися, але ж вам буде незручно на сіновалі, ви ж городські!

– Ми не городські! – поважно відповів Віктор. – Ми, як ті солдати. Ми налагоджувальники!

– Ну, дивіться, якщо так, то нехай буде… А гроші…Ну, я не знаю… Ну, може, десь, копійок по 50…

– Та ви що, смієтесь? – аж обурився Віктор. – такий борщ і 50 копійок? – по 2.50 з носа – і ні копійки менше! (Взагалі-то в містах добові нам виплачували по 2.60, а в селах, чомусь, лише по 1,50. А за житло – у місті до 3.00 крб., а в селах по 0,50… але ж де б ми такий борщ щодня їли???)

– Ну, то, тоді, і снідати і обідати і вечеряти у мене будете!

– Отут важко Вам відмовити, – вклонився Віктор Оксані Михайлівні. – Ми згодні!


Трохи відпочивши, відчули ми прилив нових сил, до того ж і сонечко помітно скотилось з пекельної вершини, отже, вирішили ми, що нічого поганого не станеться, якщо до заходу сонця перевіримо ми ще кілька скирт. Сказано – зроблено! З гордим, незалежним виглядом пройшли ми повз молдаванина, що все ще сидів, як приклеєний, на тому ж ослінчику, хоч вже й без люльки.

Таке швидке відновлення енергії здивувало нас самих. Чим нижче сідало сонечко, тим швидше просувалась наша робота. За пару годин ми вже встигли зробити стільки ж, а то, навіть, і більше, ніж з ранку і до трьох годин дня.

– Щось, мабуть, пані Оксана в той борщик підсипала, – шуткували колеги, не менш мого, здивовані нашими темпами. В черговий раз, забивши щупи в землю, ми зібрались біля мегомметра, збираючись виміряти опір з'єднання. Вдалині, з боку села, почувся шум автомобільного двигуна, а скоро показався і знайомий «бобік».

– Мабуть, Степан Захарович виїхав на традиційне полювання на «зайців» з-під фар… – припустив Віктор.

– На цей раз роль зайців гратимемо ми, – здогадався Едік.

– Звісно! Йому свої вже набридли, бо ловитися не хотіли через «ядрену» бомбу…

«Бобік», тим часом, вже наблизився і водій спрямував машину просто на один з вбитих в землю щупів. Я стояв найближче до щупа, тому, розмахуючи кувалдою, як гранатою, з криком:

– «Стій, кому кажу!» кинувся навперейми машині, і зупинив її десь за півметра до щупа. Мій лютий вигляд з кувалдою в руці вразив водія і він так різко загальмував, що Степан Захарович, бурмочучи різні дифірамби в адресу «городських дикунів», виліз з машини тримаючись рукою за лоба і вже ладен був конкретно пояснити недоречність такої моєї клоунської поведінки, але тут його погляд впав на вбитий перед машиною щуп і провід, натягнутий від нього до мегомметра. Не в змозі зупинити весь заряд обурення, спрямований на мене, Степан Захарович миттєво переадресував його водію, здивувавши того зверненням на «ви»…

– Степане Захаровичу! – прийшов я на допомогу водію, – не лайте його, краще хай він свою провину спокутує – нехай повитягає ці щупи, коли ми заміряємо опір. Степан Захарович підійшов до приладу з цікавістю слідкуючи за процесом вимірювання. Як спеціально, прилад показав найбільший з усіх виміряних, опір – близько двох десятків ом, замість 4–6… Віктор взяв до рук протокол:

– Записуємо: – це треба переробити, бо, під час грози можливі неприємності.

– І багато таких? – стурбовано спитав Степан Захарович.

– Та вже 7 штук…

– А скільки перевірили?

– Оце сорок друга скирта, тобто вісімдесят четверта точка виміру.

– Я питав у чайній, то ви, кажуть, і на обід не приходили?

– Так далеко ж! Звідти, після обіду, по спеці, сюди вже й не зайшли б!

– А куди ви так женете? Десь по 12–15 скирт на день, то за тиждень і впораєтесь!

– Не можемо, Степане Захаровичу, не можемо, – скрушно розвів руками Віктор.

– Роботи багато. Ми ж у вас автоматику не встановили, значить план на місяць не виконаємо.

– А це значить, що премії і за місяць, і за квартал не буде, – вставив свої 5 копійок і Едік…

– Ну, це питання ми, якось, вирішимо, пообіцяв Степан Захарович, – а тепер, збирайте свої причандали в машину, погодую вас, та в хату пристрою – вже домовився.

– Добре, ми тут дроти поскручуємо, а водій ваш нехай щупи повисмикує.

– Василю! Чув?

Відгуки про книгу Одіссея практиканта - Володимир Кривенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: