Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
Серед масонства України не було помітних обмежень у національному та політичному планах, але все-таки більшість масонерії в Україні становили кадети та українські поступовці з ТУП, з партії соціалістів-федералістів. Певні обмеження в політичному сенсі під час вступу до масонерії були тільки для більшовиків і членів чорносотенних організацій «Союза Русского народа», «Союза Михаила Архангела»…
Російські та українські масони прагнули до встановлення буржуазного демократичного суспільства, до обмеження або ліквідації монархії. З перших кроків відродженого на початку XX століття російського масонства воно набуло опозиційного, стосовно царського режиму, політичного характеру. Масонами України велася постійна кампанія критики імператора Миколи II, Распутіна та царських фаворитів Трепова, Протопопова, Сухомлинова…
Масонство не зв’язане єдиним керівництвом, твердими рамками, конкретним віровченням… Це не релігійна організація, не політична партія, не клуб за інтересами… Одночасно це синтез безлічі суспільних ідей і структур, починаючи від піфагорійців і закінчуючи корпораціями будівельників. Масонство є наднаціональним і дотримується абсолютної таємниці внутрішнього життя та обрядів. Однак загальні цілі, завдання, символи, традиції поєднують масонів усього світу, перетворюючи їх у «братів» по «королівському мистецтву», у братів, які зобов’язані простягнути руку допомоги у важку хвилину навіть незнайомому й іншомовному братові-масону. Велика система протекції мала використовуватися лише для блага соціального, культурного, політичного, економічного, наукового прогресу суспільства. У Росії та в Україні масони були революційними та постійно будували план раптового удару по монархії.
Промисловці, банкіри, адвокати, журналісти, професори, суспільно-політичні діячі, земці становили основний контингент лож. Тоді по всій Росії приблизно 50 масонів було обрано до 1—4-ї Державних дум, 5 масонів засідали у Державній Раді, 8 масонів були у числі царських міністрів. Навіть директор департаменту поліції О. Лопухін був масоном високих ступенів, зі стародавнього роду «вільних мулярів». У Росії (без українських та польських губерній) налічувалося близько 50 масонських лож, в Україні — 28.
В Україні перед революцією 1917 року масонські ложі були впливові, як ніде в Російській імперії. Вони поєднували вищі прошарки місцевої буржуазії, чиновництва та інтелігенції, що були незадоволені монархією, всевладдям центральної влади. Тільки у Києві до 1917 року масонських лож було 12–13… Ще близько 15 лож було по містах України. Як відзначали сучасники, київські масонські ложі були найбільш політизовані і найбільш ліві серед лож Російської імперії. Незважаючи на розширення масонського впливу, раптово осліплі жандармські полковники з Києва, посилаючи до столиці звіти, твердили: «Що стосується ордену масонів, то спроб його організації у Києві не виявлено», хоча тільки у Києві на той час уже було приблизно 200 масонів. Київ стояв на другому місці після Петербурга за кількістю масонів і за їхнім впливом у суспільстві.
Одним із перших масонів України став Михайло Грушевський — ідеолог українського національного відродження і «батько» української історії, що стане у березні 1917-го лідером Центральної Ради («батька нації» Грушевського скине відставний генерал Павло Скоропадський, коли Грушевський почне руйнувати єдність масонства в Україні і відійде від масонерії). Грушевський потрапив до масонських лож, відвідуючи Париж 1903 року. У братстві масонів України перебували: Лорис-Меликов — генерал-губернатор, барон Федір Штейнгель — промисловець-мільйонер, член Державної думи. Близький друг Скоропадського барон Штейнгель був керівником загальноросійського масштабу у Верховній масонській Раді, главою ложі і керівником Малої масонської Ради (провінції).
Грошові потоки та політичний вплив київські масони прагнули перехопити за допомогою підконтрольного їм Земського союзу, Союзу міст, «Земгора», що особливо підсилилися після початку світової війни. «Земгор» контролював військове постачання на фронти Першої світової війни (Симон Петлюра та частина міністрів Скоропадського під час війни були чиновниками «Земгора», Союзу міст).
У Верховну Раду масонських організацій Росії входила більшість масонських лож українських губерній. Контроль над діяльністю українських лож у 1913–1916 роках здійснював Олександр Федорович Керенський — куратор масонерії України. Він багаторазово відвідував Київ, Одесу, Харків, Катеринослав, де відкривав нові ложі, знайомився зі станом справ, з особливостями місцевого політичного життя. Розуміючи важливість і складність українського питання, Керенський допускав у ці роки автономний устрій для України, але серед масонерії імперії домінували інші погляди на українське питання. Єдину масонську організацію Російської імперії руйнувало національне питання. Російські брати здебільшого були непохитними прихильниками «єдиної і неподільної Росії» і не уявляли собі української автономної державності, а впливова група українських масонів бачила можливість існування демократичної Росії тільки як рівноправної федерації усіх народів, що входили до неї, відводячи при цьому Україні права конфедеративної держави.
Вже 1911 року «група Грушевського» (частина масонів київських і катеринославських лож) викликала невдоволення російських масонів, які стали називати Грушевського «українським фанатиком». 1912 року на масонському Конвенті у Москві 3 депутати від України (група Грушевського) активно виступили проти затвердження запропонованої назви для загальноросійської масонської організації — «Великий Схід Росії», тому що в ньому, як їм здавалося, було присутнє «російське великодержавство». Група запропонувала вилучити слово «Росія» з назви головної масонської структури через прагнення народів Росії до політичного самовизначення. Тоді Конвент пішов на компроміс — було вирішено назвати головну масонську структуру імперії «Великий Схід народів Росії».
Масонство початку XX століття, особливо «Шотландського обряду», зберігаючи відданість духовному християнству, вважало за необхідне реформування Російської православної церкви. Вже 1919 року Скоропадський запише: «Особисто я — глибоко віруючий православний християнин… не можу без щирого жалю дивитися на те, у що перетворилася наша Церква завдяки обурливій політиці, що вела стара урядова Росія стосовно неї. Віру задушено, вбито все живе, святе в нашій релігії, загублено, а залишився якийсь мертвущий, холодний обрядовий бік. На чолі Церкви стояли й стоять дотепер службовці… Церкві потрібна децентралізація і децентралізація широка… потрібно воскресити православ’я, розпалити серця наші любов’ю до віри…»
* * *Українські історики часто-густо замовчують політичні переконання й особливості кар’єрного злету генерала Скоропадського, вказуючи, що політикою він почав займатися тільки з осені 1917 року. Але це не зовсім вірно. Маючи у числі своїх найближчих знайомих таких діячів, як масон Моркотун, дуже складно було зберегти «політичну невинність». У сорок три роки Скоропадський уже був сформованою людиною з ліберальним колом спілкування.
Першу світову війну Скоропадський починає командиром лейб-гвардії кінного полку. Особливо відзначився генерал Скоропадський у серпневих 1914
