Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Послуги Ганса Нойвірта оплачували з коштів, зібраних ОУН-б, так само як роботу Керстена і Падоха. Родина Ребетів платила з фондів, зібраних прихильниками їхньої фракції. Грошей у них було помітно менше, ніж у бандерівців. Ребетів представляла тільки одна людина – мюнхенський адвокат Адольф Мір. Дарія Ребет знайшла його сама – просто прийшла до юридичної контори, неподалік місця, де в жовтні 1957 року загинув її чоловік. Інші знайомі юристи не хотіли братися за цю справу. За Міром не було сумнівного політичного багажу, але він набагато гірше за Нойвірта розбирався у реаліях української еміграції й міжнародної політики. Не мав він і помічників штибу Ярослава Падоха. Поруч з Міром сидів близький колега Лева Ребета Богдан Кордюк, але він не був юристом, не мав офіційного статусу, і слова йому так і не дали[321].
Наближалася дев’ята година. Родини жертв, журналісти, публіка – усі чекали появи підсудного. З усіх присутніх найбільше про нього знав Ленкавський. Щойно дізнавшись ім’я убивці, бандерівці почали збирати інформацію про нього і його сім’ю. Перші повідомлення, що Сташинський поляк, невдовзі було спростовано. З’ясувалося, що його родина симпатизувала націоналістичному руху й боротьбі з радянською окупацією. У світлі цієї інформації Сташинський поставав не просто чекістом-убивцею, а й зрадником свого народу[322].
Чого Ленкавський з бандерівцями не знав, так це який Сташинський на вигляд. О дев’ятій ранку вони вперше побачать людину, про яку так багато дізналися і яку так зненавиділи, – поліцейські завели Сташинського до зали й посадили ліворуч від столу суддів. Усі присутні перевели погляд на нього. «Отже, це він! – писав кореспондент бандерівської газети “Шлях перемоги”. – Цей середнього росту молодий осібняк з трохи блідим обличчям, вгору чесаним волоссям, стисненими устами, одягнений з пересадною елеганцією – темне вбрання, темно-синя краватка – немовби щойно вийшов із фризерського салону, це він – вбивник св. п. Провідника, це той виродок, який ввійде в історію як персоніфікація підлої людини, такою, як нею став Юда!»
Репортер «Франкфуртер рундшау» через кілька днів описував зовнішність Сташинського спокійніше. Він завважив, що підсудний «ростом приблизно метр сімдесят, стрункий, має чорне, зачесане назад волосся, гарне, інтелігентне обличчя, дуже гарні руки». Усі помітили, що Сташинський дуже блідий. Важко було сказати чому: чи то нервує, чи то забагато часу провів у зачиненому приміщенні. До Сташинського підійшов його адвокат доктор Гельмут Зайдель. Сташинський вислухав його, кивнув головою на знак згоди й подивився у залу. Він явно нервувався[323].
31. Вірність і зрада
О дев’ятій ранку до зали суду увійшли судді в пурпурових мантіях – усі присутні підвелися. Головував чоловік років за п’ятдесят, він носив окуляри з однією лінзою. Доктор Гайнрих Ягуш втратив одне око на війні, він тоді командував танковим батальйоном. Колишнього профспілкового службовця, випускника юридичного факультету призвали у вермахт 1940 року, він ще встиг повоювати у Франції. Військова служба закінчилася для нього в грудні 1943-го важким пораненням, яке коштувало ока. Після війни він почав працювати суддею у британській окупаційній зоні[324].
Гайнрих Ягуш був досвідченим суддею і спеціалізувався на справах про шпіонаж. У жовтні 1959-го, якраз коли Сташинський ліквідував свою другу жертву, Ягуша вибрали головою Третього сенату Федерального суду, до юрисдикції якого належали справи про шпіонаж і державну зраду. Він головував на багатьох відомих процесах. Один із найвідоміших – суд над Отто Йоном, першим керівником Служби захисту конституції, західнонімецької контррозвідки. Під час війни Йон був членом антигітлерівського опору і врятувався втечею у Британію після невдалого замаху на фюрера в липні 1944-го. У липні 1954-го, невдовзі по десятій річниці антигітлерівської змови, Йон знову виїхав з країни. Цього разу він виринув у Східному Берліні і став ключовою фігурою у пропагандистській кампанії проти ФРН – державі закидали, що вона сприяє колишнім нацистам і працевлаштовує їх. Ситуація стала зовсім дивною, коли в грудні 1955-го Йон знову з’явився у Західній Німеччині, заявивши, що півтора року тому його викрав КДБ. Ніхто йому не повірив. Суд під головуванням Гайнриха Ягуша дав Отто Йону чотири роки позбавлення волі[325].
У січні 1960-го Ягуш був суддею у справі Горста Людвіга, колишнього біженця зі Східної Європи і лейтенанта західнонімецького флоту, який шпигував на користь Радянського Союзу. Людвіга засудили до п’яти років в’язниці. Набагато суворіше покарання чекало ще одного підсудного Ягуша – Альфреда Френцеля. Як і Ганс Нойвірт, він був німцем, у міжвоєнний період став громадянином Чехословаччини і під час Другої світової шпигував за нацистами на користь чехословацького уряду в екзилі. Після війни він переїхав до Західної Німеччини й працював у парламентській комісії з оборони. Одного дня до нього прийшов старий приятель, який тепер працював на комуністичний уряд Чехословаччини. Шантажем (Френцель замолоду мав проблеми із законом), обіцянками грошей і погрозами дружині «приятель» схилив Френцеля до співпраці з чехословацькою владою. Надворі був 1956 рік. У жовтні 1960-го Френцеля спіймали і судили. Ягуш дав йому п’ятнадцять років виправних робіт[326].
У справах проти комуністичних шпигунів Гайнрих Ягуш не вагався. Усі це знали, і Сташинський теж. Але промова, якою Ягуш відкрив засідання, дала Сташинському проблиск надії, що цього разу буде інакше.
– Незабаром після виготовлення обвинувачення в цій справі один поважний і поширений тижневик наприкінці квітня 1962 року визнав уже підсудного в багатосторінкових висновках вбивцею, надрукував його знімок і змалював вчинки, стверджені обвинуваченням, у такий спосіб, який може ґрунтуватися тільки на балакучості однієї державної установи, – почав Ягуш, маючи на увазі статтю в «Кріст унд вельт». – Останніми днями
