Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Тим часом київські чекісти, зокрема колишній куратор Сташинського полковник Деймон, гарячково збирали матеріали, які підтверджували б слова Вергуна, ніби Сташинський – затятий український націоналіст. Вони намагалися хоч якось запобігти катастрофічним наслідкам зради зіркового агента, встановивши спостереження за рідним селом Сташинського на Львівщині і його родиною – КДБ контролювало всю міжнародну кореспонденцію в селі і всі контакти Сташинських. Працівник КДБ зустрівся з родиною і запевнив, що з Богданом все добре. Рідні ж сказали йому, що на Богданове прохання спалили всі його листи і квитанції про грошові перекази. Він ніколи не надсилав їм своїх фотографій.
Але в листопаді у чекістів виникла нова проблема. «Голос Америки» почав передавати, що це Сташинський убив Ребета і Бандеру. Деймон запропонував влаштувати в будинку у Сташинських демонстративний обшук, щоб показати селянам ніби Богдан насправді працював на іноземну розвідку – тоді ж чекісти змінили його кодове ім’я з «Тарас» на «Скорпіон», але в Москві цей план не схвалили. Начальство все ще сподівалося, що українські родичі зможуть вплинути на поведінку Сташинського в Німеччині[288].
Українське КДБ чекало можливої реакції на зізнання Сташинського з боку залишків націоналістичного підпілля. Чекісти припускали, що помстою за Бандеру можуть бути теракти. У листопаді 1961 року Віталій Нікітченко розіслав меморандум по обласних управліннях комітету із застереженням, що «в закордонній пресі і по радіо поширюються провокативні наклепи, нібито смерть одного з ватажків зарубіжних українських націоналістичних центрів Бандери настала в результаті заходів, вжитих з боку органів державної безпеки Союзу СРСР». Усе це слід було спростовувати: «У разі отримання повідомлення від агентури з цього питання оперативний працівник має сказати агенту, що це чергова провокація».
У лютому 1962 року начальники обласних управлінь КДБ в Україні отримали нове повідомлення з Києва. Нікітченко застерігав, що ворожа інформація може надходити із Заходу звичайною поштою. Іронія полягає в тому, що записку про «провокативні повідомлення про причетність радянської розвідки до смерті Степана Бандери» на підпис Нікітченку подав не хто інший, як полковник Деймон. Слова «смерть Степана Бандери» було вписано від руки – машиністка не мала знати, про що йдеться[289].
29. Американські адвокати
Серпень видався важким місяцем у житті Степана Ленкавського, п’ятдесятисемирічного наступника Степана Бандери на посаді голови Організації українських націоналістів. «Професор», як його називали колеги, у 1929 році склав «Декалог» – десять заповідей українського націоналіста, що їх кожен член організації мав знати напам’ять. П’ята заповідь веліла: «Пімсти смерть великих лицарів». Перші роки перебування Ленкавського на чолі організації було присвячено цій заповіді – він заповзявся з’ясувати загибель Бандери і судити його убивць[290].
Одразу після смерті Бандери члени організації з відома ЦРУ підготували брошуру, у якій смерть їхнього провідника значилася в низці інших убивств лідерів української еміграції. Симона Петлюру, чільного діяча української революції, застрелили в Парижі 1926 року; потім убили Євгена Коновальця, попередника Бандери у проводі ОУН, – у травні 1938-го в Роттердамі йому передали бомбу, замасковану під коробку цукерок. Щойно про втечу Сташинського дізналися на Заході, як оунівці провели нові паралелі між убивством Бандери й загибеллю Петлюри. Багато хто пам’ятав суд 1927 року над убивцею Петлюри Шаломом Швацбардом, якого затримала французька поліція одразу після вбивства. Шварцбард заявив, що мстився за єврейські погроми, влаштовані петлюрівцями під час революції.
Самі петлюрівці були переконані, що Шварцбард діяв за наказом радянського ЧК, але адвокатам підсудного вдалося його виправдати, переключивши увагу суду на єврейські погроми в Україні. Петлюрівські загони справді брали участь у погромах, але сам Петлюра, ветеран соціал-демократичного руху, не був антисемітом і багато разів намагався зупинити насильство своїх неконтрольованих загонів. «Докази», що за погроми відповідальний Петлюра, охоче надала радянська влада. Вона подала листа за підписом понад тисячі вцілілих «свідків» з України, що у погромах винен особисто Петлюра[291].
Ленкавський мав на меті не допустити, щоб суд над убивцею Бандери перетворився на поразку української справи, як це було зі Шварцбардом. Родина загиблого, особливо його вдова Ярослава Бандера, потребувала представника на суді, який мав відбутися у Карлсруе. З прес-конференції Осипа Вергуна у Східному Берліні Ленкавський зрозумів, що радянська сторона готова до суду, а оунівці – ні. Ленкавський скористався затримкою з початком процесу для активної підготовки. Організація вже почала збирати гроші на юристів, залучила до справи мюнхенського адвоката доктора Ганса Нойвірта, але вважала, що цього замало. Нойвірту мав допомогти хтось, обізнаний в українських справах, людина з авторитетом у світі, найкраще – американець.
19 квітня 1962-го Ленкавський написав такій людині. Це був Ярослав Падох, український юрист, який здобув освіту у міжвоєнній Польщі, емігрував у Сполучені Штати після Другої світової і працював в Українському народному союзі, найстарішій українській фінансовій установі країни. 1958-го Падох став головним секретарем УНА, а 1962-го обійняв на громадських засадах посаду секретаря Українського конгресового комітету Америки, лобістської української організації, яку очолював доктор Лев Добрянський, автор резолюції про «Тиждень поневолених народів». Падох брав активну участь у діяльності українського скаутського руху. Мало того, він був давнім приятелем Бандери – вони колись були членами однієї ланки українських пластунів «Червона калина». Падох поновив членство Бандери в пластунах після війни на еміграції[292].
Ленкавський хотів, щоб Падох взяв участь у суді над Сташинським як консультант Нойвірта і запропонував покрити його витрати, але без гонорару. Відсутність грошей Падоха не злякала. Він був готовий допомогти безкоштовно і з почуття патріотизму, і через дружбу зі Степаном Бандерою[293].
Падох знав Бандеру з дитинства, вони разом навчалися в школі і були пластунами. Останній раз вони спілкувалися в лютому 1959-го, за рік до смерті Бандери. Провідник націоналістів надіслав Падоху лист подяки за пожертву у двадцять доларів на діяльність ОУН. Ймовірно Падох зробив тоді кілька різдвяних пожертв: ОУН, Науковому товариству ім. Шевченка, яке згодом очолить, та іншим українським організаціям. Бандеру зворушила пожертва від людини, яка не належала до організації[294].
Новина про смерть Бандери стала шоком для Падоха. Як і всі інші, Падох мучився загадкою, хто ж убив їхнього друга[295]. Тепер Ярослав Падох дістав нагоду з перших уст дізнатися про обставини цього убивства. Єдина проблема полягала в часі: суд,
