Уявлена глобалізація - Нестор Гарсія Канкліні
Один з аргентинських делегатів – мешканець міста Ла-Плата Арнальдо Орфіла Рейналь – за кілька тижнів після закінчення конгресу отримав дві коробки і валізу з книжками та археологічними об’єктами для організації виставки мексиканської культури в Буенос-Айресі. У 1923 році в місті Ла-Плата був заснований журнал «Оцінки» за редакції Алехандро Корна, в якому публікувалися статті студентів і письменників з обох країн, які розвивали ці дружні відносини: Анібала Понсе і Альфонсо Рейєса, Ектора Ріпи Альберді й Даніеля Косіо Вільєґаса, Хорхе Луїса Борхеса і Дієґо Рівери. Цьому співробітництву сприяли подорожі Антоніо Касо і Васконселоса до Аргентини та їхні конференції в аргентинських університетах.
Попри те що Васконселос стверджував на своїх конференціях, що «вже минула романтична епоха ібероамериканських відносин і настав час пов’язати наші народи щільними постійними зв’язками обміну ідеями і продукцією» (цит. за Yankelevich), взаємодії звузилися до спільного здійснення інтелектуальної праці та розроблення романтичних утопій: проводили конференції мексиканців у Аргентині та аргентинців у Мексиці, періодично дарували книжки, мексиканці ділилися з аргентинцями революційним досвідом як стимулом для формування в цій країні політично-інтелектуального простору, спрямованого проти імперіалізму та зорієнтованого на латиноамериканську інтеграцію. Деякі суттєві результати виявились у тому способі, в який інтелектуали однієї країни увійшли до установ другої: Педро Енрікес Уренья, після того як поїхав з Мексики всередині 1920-х років через політичні конфлікти, обійняв посаду професора Національного коледжу Університету Ла-Плати; у 1930-ті роки Альфонсо Рейєс – мексиканський посол в Аргентині – викладав декілька курсів у Ла-Платському державному університеті імені Алехандро Корна; у 1940-ті роки Арнальдо Орфіла почав керувати представництвом Фонду економічної культури в Буенос-Айресі, а згодом був запрошений очолити центральний офіс цього видавництва у Мексиці. Він обіймав цю посаду до того часу, коли через конфлікт, пов’язаний з публікацією книжки Оскара Льюїса «Діти Санчеса» на початку 1960-х років був змушений припинити відносини з Фондом, що спонукало його до створення – за фінансової підтримки мексиканських і латиноамериканських інтелектуалів – «Видавництва ХХІ Століття». Сутність конфлікту щодо книги Льюїса полягала в тому, що ставилося під сумнів право іноземців говорити про «культуру бідності» в Мексиці.
Серед нечисленних спроб налагодження економічного співробітництва найпліднішою за всю першу половину ХХ століття була спроба, пов’язана з візитом генерала Енріке Москоні до Мексики у 1928 році, коли він поділився своїм досвідом у розвитку аргентинської державної нафтової компанії з метою допомоги створенню в 1934 році Petromex – мексиканського підприємства, яке ставило за мету розширення виробництва нафтопродуктів для гарантування самозабезпечення країни та її промислового розвитку. Однак ці спроби латиноамериканського співробітництва з метою збільшення автономності національних економік були обмеженими через американські амбіції щодо встановлення контролю над нафтовими ресурсами в Латинській Америці, а також через політичну нестабільність у Мексиці й Аргентині.
Згадана подія пройшла практично поза увагою тих, хто здобув освіту в Аргентині в другій половині ХХ століття. Коли я був студентом і викладачем в Університеті Ла-Плати протягом 1960–1970-х років, дуже небагато з наведених тут імен звучали в розмовах, коли який-небудь викладач Національного коледжу університету згадував, наприклад, Енрікеса Уренья як свого вчителя.
Я запитую себе, чому мені ніколи не радили прочитати ні його видатну працю «Літературні течії Іспанської Америки», ні блискучі есеї Рейєса і Васконселоса. До бібліотеки Університету Ла-Плати ми йшли інколи, щоб почитати журнал Університету Мехіко, однак ми цікавились лише Октавіо Пасом, Карлосом Фуентесом і молодим письменником Карлосом Монсівайсом, який публікував у цьому виданні свої нігілістичні тексти. Одного дня ми подивились у кіноклубі фільм «Мексика, застигла революція» Раймундо Ґлейзера і довідалися дещо про студентський рух і репресії в жовтні 1968 року. Однак головною подією 1968-го для нас був Париж, і ми недостатньо розуміли, чому застигла ця революція, здійснена індіанцями і селянами, ми запитували себе, чи досі їх настільки багато в країні, яка сприймалась як сучасна і космополітична, де писались авангардні романи, такі як «Скидання шкіри»[82], та вірші, такі як «Звільнення під чесне слово»[83]. Було складно знайти відповіді, оскільки часописи майже ніколи не робили огляду мексиканських новин.
З аргентинського боку вбачаю дві причини, якими пояснюється недостатність знань про Мексику. По-перше, взаємодія між елітами цих двох держав була майже припинена за часів правління уряду Перона (1945–1955) з його націоналістськими і латиноамериканістськими ідеями, орієнтованого на пошуки відмінних від Мексики союзників – таких як, наприклад, диктатури Стресснера[84] і Трухільйо[85]. Однак, на мою думку, в структурному сенсі однією з найбільших відмінностей, яка віддалила Аргентину та Мексику, було ставлення до історії.
В останні роки після завершення політики цензури і розмивання спогадів про останню військову диктатуру (1976–1983 років) багато зусиль прикладається всередині та за межами Аргентини з метою стирання з пам’яті цієї частини її історії. Однак насправді ми – аргентинці – завжди мали слабкі й занедбані зв’язки з нашим минулим. На відміну від держав, в яких доколумбові культури і колоніальне суспільство набули потужного розвитку (Мексика, Гватемала, Болівія і Перу), в Аргентині до її меншого історичного розвитку додавалася політика політичних переслідувань і брак законів, які б визнавали і захищали її спадщину. Олігархія протягом тривалого часу зберігала деякі історичні пам’ятники, меблі та звичаї як свідчення власної величі, перетворивши їх на приватну власність, ніколи не переймаючись тим, щоб соціалізувати їх у музеях чи в комунікаційних програмах, які б помістили їх у сучасність подалі від вдоволення егоїстичних потреб. Популістський націоналізм, який розширив концепцію спадщини, додавши до неї народні традиції та поширивши її популяризацію на підпорядковані сектори суспільства, залишився в руках ностальгійних фольклористів та ідеологів, які забальзамували ці традиції у метафізичному, неісторичному розумінні того, що значить «бути громадянином». Бути лібералом, або «лівим», в Аргентині майже завжди означало: не мати часу на те, щоб перейматися чимось іншим, ніж майбутнє. Нинішня модернізація нечисленних будівель і районів у деяких аргентинських містах обмежується меркантильною переоцінкою безсистемних символів для ефемерного теперішнього.
Тому ми – ті, хто переїхав до Мексики, –почуваємося здивованими і зачарованими численністю збережених пам’яток і живих традицій, музеїв, які вимагали значного інвестування, і стародавніх селянських свят, які також відзначаються в містах. Тобто виразною історією. Є ті, хто не знає, як поводитись з такою кількістю минулого: один із найвидатніших аргентинських письменників, історик за освітою, одного разу пояснив мені, чому він досі не
