Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

За море Черное, за море Белое,

В черные ночи и в белые дни

Дико глядится лицо онемелое,

Очи татарские мечут огни...

Тихое, долгое, красное зарево

Каждую ночь над становьем твоим...

Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?

Як то вже говорилось, і Ф. Достоєвський мислив «протоками и Константинополем», але, як зауважує О. Блок у цьому вірші - «но до Царьградских святынь не дошла».

Отже, ця жадана «окраїна» залишилася неосвоєна.

А саме на цій «окраїні» марилося Москві утвердитись як... третьому Риму!

X. Як сказав поет про Росію:

В судах черна неправдой черной И игом рабства клеймена.

Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росії тавровано ігом рабства, і таврували ж, як відомо, «каленым железом», й таврува­ти — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. І ска­зано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро відчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його ні позбутися, ні порятуватись від нього.

Лише виняткові одиниці здатні були об'єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й кон­трастніше: «Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка ле­тит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все без­умно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж». Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, ко­нають «і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої», себто кона­ли в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суве­ренна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж уп'ялася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми ви­люднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайської пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам'яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ри­нок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призви­чаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.

XI. Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго реко­мендувалося: «Сочинения и статьи, относящиеся к смутным яв­лениям нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина ит. п., и напоминающие общественные бедствия и внут­ренние страдания нашего отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного поряд­ка, при всей благонамеренности авторов и самых статей их, не­уместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого долж­ны быть подвергаемы строжайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях». Що царська цензура — що недавня радянська: одні й ті самі приписи, одне й те саме криве історичне дзеркало, яке не повинне відображати «буйство», бо це ж образливо для «народ­ного чувства».

Відомий цензор Нікітенко у своєму щоденнику розповідає про цензора Мехеліна, який у 1849 році викреслив із древньої історії імена всіх великих людей, які боролися за волю батьків­щини або ж дотримувалися республіканських поглядів — у рес­публіках Греції й Римі, він викреслив без балачок, по суті, ведучи хрестовий похід проти науки... Професор Давидов вимагав, щоб у підручнику історії Смарагдова було вилучено все, що стосується Магомета, тому що він, мовляв, «негодяй» і «основатель ложной религии»... Цензор Єлагін вилучив у фізиці вираз «силы при­роды», а в одній географічній статті не пропустив місце, де го­ворилося, що в Сибіру їздять на собаках, мотивуючи останню заборону необхідністю, щоб цю вістку неодмінно підтвердило міністерство внутрішніх справ... Цензор Ахматов зупинив друку­вання однієї арифметики, бо між цифрами якоїсь задачі побачив якісь крапки: він запідозрив лихий намір упорядника арифмети­ки... Голова таємного цензурного комітету Бутулін навіть хотів вирізати деякі вірші з акафіста Покрові Божої Матері, вбачаючи в них небезпеку: «Радуйся, незримое укрощение владык жесто­ких и зверонравных» і «Советы неправедных князей разори, за­чинающих рати погуби».

XII. Вам не забулося ім'я П. Кропоткіна, — це ім'я колись так гриміло! Беру до рук його «Речи бунтовщика», видання 1906 року, С.-Петербург. Навмання розгортаю — ось що він пише про дер­жаву: «...содержит целую армию чиновников, пауков-взяточни­ков, смотрящих на мир сквозь грязные стекла своих канцелярий, теряющих здравый смысл среди бесконечной путаницы канце­лярских бумаг. Это — шайка, имеющая одну религию — рели­гию медного гроша, одну заботу — скорее примкнуть к той пар­тии, будь она черная, лиловая или белая, которые гарантируют максимум оклада при минимуме работы».

Самодурство чиновників не знало меж, і, звичайно, це було самодурство в ім'я «величия России». Скажімо, у 1848 — 1849 роках Захід спізнав усілякі рухи та заворушення, зовсім чужі «імперії зла», що нагадувала відомий крижаний дім, і вже в березні 1848 року заборонено відпускати у відрядження за кордон тих осіб, які працювали в міністерстві народної освіти: аби не при­везли європейської зарази! Обмежено виписувалися з-за кордо­ну без цензури книги і періодичні видання. Припинено викла­дання права європейських держав. Вилучено філософію з уні­верситетського викладання, і князь Ширінський-Шахматов, який став міністром освіти, пояснював мету вилучення так: «огражде­ние от мудрований новейших философских систем». Чи не нага­дує це все наше життя-буття за «залізною завісою» упродовж правління всіх генсеків, коли ми були надійно відгороджені від «мудрований», а охочих «помудровать», себто любомудрів-дисидентів, запроторювано до психушок чи до таборів?! З 1850 року викладачі перед початком курсу повинні були пред'являти точні програми викладання з переліком творів, якими користувати­муться, «чтобы в содержании программы не укрылось ничего, несогласного с учением православной