Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс

Посередині листка, у гущавині зигзагів, було ще одне закреслене слово зі стрілочкою вбік. Очевидно, це слово — «Франк».

Карлючки Лемкіна, 1945 р.

Геноцид стосувався дій, «спрямованих проти окремих осіб не через їхні індивідуальні якості, а через те, що вони належали до національних груп», — написав Лемкін у 9-му розділі. «Нові поняття потребують нових термінів»{345}. Як він дійшов до такого вибору, остаточно не зрозуміло.{346} На рік раніше він зробив пропозицію польському уряду у вигнанні у Лондоні, використавши польське слово «ludobójstwo», буквальний переклад німецького слова «Völkermord» (вбивство людей), — формулювання, яке використав поет Август Граф фон Платен (у 1831), потім — Фрідріх Ніцше у «Походженні трагедії» (1872). Лемкін вжив слово «геноцид» без жодних пояснень. Обране слово було реакцією проти «грандіозного плану» Німеччини змінити біологію окупованих територій шляхом безперервного впливу на них. «Знищення націй та етнічних груп» потребувало ліквідації інтелігенції, знищення культури, відчуження багатств. Населення цілих територій мало бути винищене голодомором або іншими формами масового вбивства. Лемкін описував стадії знищення, наводячи приклади, наче обвинувач, що викладає факти своєї справи у суді.

Друга частина книжки стосувалася заходів, вжитих у сімнадцяти окупованих країнах, від А (Албанія) до Ю (Югославія). Для кожної території книга докладно описувала етапи гноблення етнічних груп, зокрема євреїв, поляків і циган. Побіжно було згадано групу людей з обмеженими можливостями. Початковий аналіз було уточнено. Відразу після того, як країну окуповували, обраній групі присвоювався певний статус, а тоді кожен, хто належав до цієї групи, мав себе виділити: у євреїв це була пов’язка на руку з зіркою Давида «не менше ніж десять сантиметрів шириною». Далі вводилася заборона діяльності, тоді конфіскація майна, тоді заборона вільного пересування і користування громадським транспортом. Потім створювалися гетто, куди переміщували групи і погрожували смертю в разі несанкціонованого покидання цієї території. Тоді відбувалося масове перевезення з окупованих територій в центральну, визначену область — Генерал-губернаторство Ганса Франка. Це була зона ліквідації, спершу шляхом зменшення продовольчих пайок до межі голоду, потім — розстрілами у гетто й іншими засобами. Лемкін знав про «транспорт», про використання «спеціальних потягів», що везуть у «невідомий» пункт призначення. Він підрахував, що вже було вбито близько двох мільйонів людей.{347}

Цей аналіз був детальним і первинним, до якого додавалися докази, викладені в останній частині книги, — чотириста сторінок декретів, перекладених англійською. Тут були подробиці — знаряддя вбивства, — записані, доступні, незаперечні. Багато документів, які підписав Франк, походили з Польщі, наприклад його перша відозва. «Зі створенням Генерал-губернаторства{348}, — проголошував Франк, — польські території надійно перенесено у сферу інтересів Німеччини». Усе свідчило про те, що Лемкін постійно тримав у полі зору Франка — юриста, чиї погляди були антитезою до усього, у що вірив він сам.

Лемкін був фізично та емоційно виснажений, однак продовжував розмірковувати над практичною перспективою. Чинні міжнародні норми були недостатніми; потрібно було щось нове. Новий термін супроводжувався новою ідеєю загальної угоди для захисту груп від знищення, для покарання винуватців у будь-якому суді світу. Країни більше не мали б поводитися зі своїми громадянами так, як захочуть.

77

Перші кілька місяців 1944 року Лемкін провів у Вашингтоні{349}, писав статті, працював консультантом, а також вдосконалював свої знання на юридичному факультеті Джорджтаунського університету (йому краще вдавалося кримінальне право, аніж конституційне, з якого він отримав дуже низьку оцінку — «D»). Того літа, чекаючи на видання книги, він отримав обнадійливу звістку про вирішальний поворот у воєнних діях. Швидко просуваючись на захід, Червона армія наприкінці липня взяла Лемберг, Жолкєв і Вовковиськ. Було виявлено жахливі звірства, скоєні німцями. У серпні російський журналіст Василь Гроссман у своїй статті «Пекло у Треблінці», яку він підготував до часопису Червоної армії, описував, на що вони натрапили. «Як таке могло відбуватися? — запитував Гроссман. — Чи це склалося природно?{350} Чи це результат спадковості, виховання, навколишнього середовища, чи це вплив зовнішніх умов? Це історична доля чи це злочинна діяльність німецьких лідерів?»

Такі питання і розповіді про ці жахіття мало-помалу спровокували певний ефект в Америці, особливо з огляду на попередження Яна Карскі і Лемкіна, який був менш відомим. Президент Рузвельт доручив підготувати доповідь Генрі Моргентау-молодшому, синові чоловіка, який у листопаді 1918 року повідомляв про єврейські погроми у Лембергу, що змусили Лаутерпахта вийти на барикади.

На відміну від свого батька, Моргентау-молодший, разом з іншими, закликав до термінових заходів для запобігання «повному знищенню євреїв у підконтрольній німцям Європі». У разі бездіяльності{351} адміністрація нестиме часткову відповідальність. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала перші статті{352} про табори смерті у Польщі, зокрема статтю, яка висвітлювала убивства у Львові у Янівському концтаборі. Комісія у справах біженців війни{353}, створена Рузвельтом кілька місяців тому, надрукувала більш детальну доповідь під назвою «Німецькі винищувальні табори Аушвіц і Біркенау».

Ось у такому плідному середовищі, врешті, у листопаді 1944 року виходить книга Лемкіна. Перша рецензія з’явилася у «Вашингтон Пост» 3 грудня, а місяць по тому «Нью-Йорк Таймс» присвятила титульну сторінку свого розділу книжкових оглядів статті з позитивною оцінкою і гострим болем. «Дуже цінний довідник», — писав Отто Толішус, пулітцерівський лауреат і колишній кореспондент газети у Берліні, щоправда з прикрістю зауваживши, що книга заслуговує на більш широку аудиторію, ніж може собі дозволити її «суха буква закону». Він також перейнявся серйознішими питаннями, заперечуючи тираду Лемкіна проти німців і його твердження, що жахливі злодіяння виявляли «становлення мілітаризму з вродженої порочності як характерної особливості німецької нації». Він також заперечував твердження Лемкіна про те, що «переважна більшість німецького народу привела Гітлера до влади шляхом вільних виборів»{354}, відзначивши з іронією, що Лемкін прагнув захистити певні групи, звинувачуючи інші.

Здебільшого відгуки були схвальні, але не всі оцінили фокусування на групах. В одному з архівів я натрапив на гнівного листа, якого Лемкін отримав від Леопольда Кора, австрійського біженця-науковця (видатна особистість, йому належить ідея «мале — це чудово», яку ширше популяризував один із його учнів, Е. Ф. Шумахер). До листа Кор додав свою рецензію книги, яку вирішив не публікувати. «Правління держав