Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Зверніть увагу: «фронтом на північ і захід»! Це означає, що 11 вересня ні Сталін, ні Шапошніков, ані Будьоний із Кирпоносом не знали, що з півдня, від Кременчуга, назустріч Гудеріану поспішає лівим берегом Дніпра танкова армія Клейста: понад сімсот танків, до десяти тисяч автомашин, приблизно двісті тисяч солдатів. Уже 13 вересня вона переріже під Лубнами шосе Київ — Полтава — Харків.

Де ж була повітряна розвідка фронту, якщо вона взагалі була?!

Тепер я знаю, які танки побачив батько: легкі Т-І і Т-ІІ 16-ї танкової дивізії генерала Ганса Хубе. Цікаво, що цей генерал у 1936 році під час Олімпіади в Берліні був комендантом Олімпійського селища. «О спорт, ти мир?..».

Катастрофа

У ніч на 14 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор Тупіков (колишній військовий аташе посольства СРСР у Німеччині) надіслав до Москви чергове оперативне зведення, закінчивши його словами: «Початок зрозумілої вам катастрофи — справа кількох днів». Він вважав, що необхідно негайно відводити війська з Києва на лівий берег Дніпра, інакше завтра буде пізно.

За кілька годин Сталін викликав Кирпоноса до телеграфного апарата:

— Чи згоден товариш Кирпонос з висновками Тупікова?

— З оцінкою Тупікова не згоден. Ваше завдання, товаришу Сталін, виконаємо: Київ ворогу не віддамо!..

Чи вірив Кирпонос своїй обіцянці, а чи просто страшився гніву вождя? Якщо вірив, то, на відміну від Тупікова, жив ілюзіями, не уявляючи реального стану речей. Як тут не згадати враження Рокосовського від зустрічі з Кирпоносом у липні сорок першого: «Я дійшов висновку, що не до снаги цій людині такі об’ємні, складні й відповідальні обов’язки, і горе військам, йому дорученим».

Сталін, звісно, розумів, що бадьоре запевнення Кирпоноса мало чого варте. Він запросив до апарата Тупікова: чи не змінив той свою думку?

— Ні, товаришу Сталін. Прошу дозволити відведення військ сьогодні.

— Чекайте відповіді!

Але з Москви не надійшло жодних вказівок ні цього, ні наступного дня — мабуть, Верховний Головнокомандувач поринув у болісні роздуми. Лише 16 вересня до штабу фронту прилетів полковник Баграмян з усним наказом маршала Тимошенка залишити Київ і, «прикрившись невеликими силами по Дніпру, розпочати відведення головних сил на тиловий оборонний рубіж. Основне завдання — знищити ворога, що вийшов на тили військ фронту, і в подальшому перейти до оборони по річці Псьол». При цьому Тимошенко всю відповідальність поклав на Кирпоноса: «Нехай проявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямку на Ромни та Лубни, а не чекає, поки ми його витягнемо з кільця».

Завдання було поставлено надто пізно: адже саме 16 вересня вороже кільце остаточно зімкнулося в районі Лохвиці й щогодини ставало щільнішим. А Кирпонос ще більш ускладнив ситуацію, заявивши Баграмяну, що нічого не робитиме без письмового розпорядження: «Питання надто серйозне!».

Баграмян пояснив: Тимошенко не писав нічого через побоювання, що літак буде збито й наказ потрапить до німців. Мені здається, причина була не тільки в цьому: Тимошенко не узгодив свій наказ зі Ставкою і вирішив перестрахуватись. Якби Сталін назвав здачу Києва злочином, маршал міг би твердити, що не давав жодного наказу. Напевно так думав і Кирпонос. Він надіслав до Москви радіограму з проханням підтвердити усний наказ Тимошенка.

Підтвердження прийшло лише 18 вересня. Отоді Кирпонос і склепав у Пирятині військо з різноманітних груп, про які розповідав мені батько. Військо, яке знову розпалося за першої танкової атаки.

Кирпонос загинув у гаю біля села Шумейкове на південний захід від Лохвиці. Там же загинули начальник штабу фронту Тупіков та член Військової ради, другий секретар ЦК компартії України Бурмистенко.

Але де ж Хрущов? А він ще наприкінці липня «пішов на підвищення» — перебрався в Полтаву до Будьонного членом Військової ради всього Південно-Західного напрямку. А потім залишився в тій же ролі при Тимошенкові. Якби не це підвищення, лежати б Микиті Сергійовичу в гаю поруч із Кирпоносом, і вся історія СРСР з 1953 року була б зовсім іншою...

Коротка пам’ять Хрущова

У спогадах Хрущова я натрапив на дивне твердження: «Наприкінці серпня чи на початку вересня (виділено мною. — Авт.) з’єднання противника ударами з півдня і з півночі з’єдналися східніше Києва. Наше угруповання опинилося в оточенні».

Як же так? Навіть я на все життя запам’ятав дату появи німецьких танків у Лубнах, а член Військової ради Південно-Західного напрямку її забув: два тижні туди — два тижні сюди... Але ж там кожний день і навіть година мали вирішальне значення! Дійові особи таких трагедій не забувають їхні дати навіть у похилому віці.

Лукавив Хрущов... Але з якою метою? Навіщо написав, буцімто Київ був оточений німцями наприкінці серпня, а не в середині вересня? Гадаю, він захищав себе від незручного запитання: «Чому перша особа України не з’явилася у столиці, щоб морально підтримати киян у найважчі для них дні?».

Настрій, який панував у місті 29 серпня, за три тижні до його здачі, передає у своєму щоденнику (він доступний в Інтернеті) киянка Ірина Хорошунова:

«Війна набуває неймовірних розмірів. Що означає цей безупинний рух німців? І хоча вони зазнають величезних втрат, хоча все одно я та багато інших упевнені, що переможемо ми, а не вони, все одно факт залишається фактом — вони йдуть уперед, вони загарбали вже величезну територію...

Ми нічого, нічого не розуміємо. Часом охоплює такий страх, якийсь тваринний жах, з яким неможливо впоратись. А подеколи ми все ще чекаємо рішучого перелому, повороту у війні, який має бути, але який так запізнюється.

Містом знову ходять чутки. Хтось каже, що є наказ про здачу Києва. Ми вважаємо, що це провокація. Все говорить про протилежне. Київ будуть захищати. Дуже багато наших військ стягнуто до Києва. І вчора в оперному театрі відбувся мітинг інтелігенції Києва. На ньому знову і знову говорили про те, що Київ був і буде радянським. На мітингу виступав Бажан. Отже, він у Києві. Це дуже добре».

Запис від 16 вересня (кільце оточення зімкнулося, до здачі Києва залишилося три дні):

«Кажуть, що весь Уряд України знову в Києві, а до цього часу ми жили, по суті, без влади. Але й зараз ми не дуже її відчуваємо. Щоправда, в газеті надруковано статтю секретаря ЦК КП(б)У Лисенка про те, що Київ був, є й буде радянським, у чому він клянеться народу»...

Хрущов міг не клястися. Вже сама