Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче. Того ж дня лежала на вулиці вже, з двома автоматниками. Проглядаємо вулицю, нікого немає. І тут люди біжать у наш бік, один за одним, під парканом. Хлопці кричать: «Сєпари! Вогонь!» А я в оптику встигла побачити, що то підлітки цивільні, — їм цікаво було на війну подивитись. Крикнула: «Відставити, цивільні!» Добре, що встигла.

У листопаді 2014 брали Опитне. Світанок. Ідемо, а там ставок і рибалки. Ми в них забрали мобільні телефони, щоб вони нікого не сповістили, і сказали, щоб сиділи тут і нікуди не йшли. А як повертатимемось — телефони повернемо. Вони перелякані, питають, чи можна снасті перевіряти. Потім повернули їм телефони, а вони нам рибу пхають — візьміть і все. Хоча ми з ними наче й не дуже чемно повелись, але люди нас там ось так зустріли.

Стати снайпером весь цей час щось заважало — то знань бракувало, то гвинтівки, то можливості їздити на полігон. Крайній рік я вдень взагалі не працюю, лише вночі з тепловізійним прицілом. Удень мені важче. Снайпер — це той, хто працює влучно по цілі на 800 метрів і далі. Є такі, що вражають ціль на 1,5 км. Я на такі дистанції не працюю, не вмію.

Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли проґавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, — за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали мало не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався. Снайпери ніколи не розповідають про кількість. А якщо і говорять десь у дуже вузькому колі — то лише про підтверджених. А непідтверджених може бути чи не втричі більше. Підтвердити може напарник, якщо він бачив в добру оптику, що ціль вражена. Ще якщо відеофіксація є. Або — і це найчастіше і найточніше — перехоплення їхніх перемовин розвідкою. Того разу вони саме з перехоплення й дізналися.

Снайпери не дуже охоче зазвичай і говорять про свою роботу, й відкривають обличчя — інтерв’ю дають як мінімум у балаклаві. Снайперів зазвичай не беруть у полон. Потрапити в полон — це одразу смерть. А я не ховаю ніколи ні обличчя, ні імені, тож мені неодноразово говорили, що я піар-персона, несправжній снайпер. Це особиста справа кожного, звісно. Але чого мені ховати обличчя? Я — на своїй землі. Я не агентурний розвідник, не співробітник елітних спецслужб. Я, мабуть, за правильною термінологією і не снайпер. Тому що не працюю на 1,5 км, на 600 м максимум. Звичайний фронтовий стрілок, по суті. І я ж для «вати» — символ українського «нацизму» року так з 2007–2008, напевне. Тож закосити під простого піхотинця все одно не вийде, і чекає на мене, якщо потраплю в полон, швидше за все, доля Карпюка — тюрма років на 20–25. І таке саме мене б чекало, якби я навіть медиком була і потрапила в полон. Бо на тому боці мене знають краще, ніж у нас, я цим пишаюся навіть. Тож втрачати нема чого.

На телефон і через Інтернет погрози приходять постійно, звісно. Типу «Сучка бандеровская, приходи в гости, закопаем-отомстим». Частіше в соцмережі пишуть. Якби після кожної такої погрози в мене з голови падала волосина — вже давно була б лиса. Не реагую і не рахую. Час від часу приходять, але… Собаки брешуть — караван іде. Якось Дмитро Ярош оприлюднив у соцмережі відео моєї роботи: тоді вночі я встрелила одразу трьох сєпарів, які намагалися підійти до наших позицій. Після того на російському телебаченні цілу програму годинну про мене зробили, у прайм-тайм. Набрехали купу всього, звісно, але ж коли вони не брешуть?

Немає якихось особливих умов, яких потребує жінка. Все, що можуть витерпіти хлопці, можу витерпіти і я. Найважче для мене — долати свою фізичну слабкість. Заступала якось на тижневе чергування на позиціях. Не знала, що там до чого, тож набрала на себе 26 кіло ваги. Зброя, обладнання, спальник, теплий одяг і камери, звісно. Я ж журналістом у мирному житті була, і не можу не познімати-пофотографувати. Та й для роботи це часто потрібно. До позицій було йти всього 3 кілометри. Пройшла наче нормально. Приходжу, а там — апокаліпсис. Вороги дочекалися вітру в наш бік і підпалили траву, і ось цей весь вогонь іде на нас. Горить, води немає. Якщо вогонь не зупиниться, то може так боєкомплект жахнути, що в тому окопі нікого не залишиться. Кожен щось робить: хтось речі виносить, хтось намагається копати, хтось стріляє — прикривають тих, що копають. А я притулилась і стою, слабка настільки, що сили немає взагалі поворухнутися. І тут мені чоловік (а він був зі мною) каже: «Приготуйся, якщо ще кілька хвилин нічого не зміниться, буде евакуація». І отут мені страшно по-справжньому стало. Бо я можу бігти назад лише зі своєю зброєю, а в рюкзаку — купа дорогущого обладнання, купленого на волонтерські гроші, і я не знаю, що робити, бо розумію, що фізично його не потягну просто. Так мене моя слабкість догнала. Але, на щастя, все обійшлося, жодна річ тоді не постраждала, і з полум’ям ми впорались. Мішки я, наприклад, не можу носити і, тим більше, закидати на бруствер, але я насипала в них землю лопатою і зав’язувала. Тож намагаюся просто робити те, що мені під силу і що робити все одно треба.

У