Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
Я — снайпер. Як так сталося? Це довга історія… Коли почалася війна, ми, дівчата, намагалися зрозуміти, чим ми можемо допомогти. Спершу розвозили їжу по блокпостах, допомагали самообороні — хлопцям, які охороняли нашу обладміністрацію в Запоріжжі, бо ми боялися штурму, такого, як у Луганську, Донецьку і Харкові. Тоді наші друзі, чоловіки, брати збирались і охороняли адмінбудівлі. Для хлопців на передовій ми збирали допомогу в супермаркетах, на ринках, на різних заходах, які в місті проводили. Цю допомогу або хлопці з самооборони старалися відвести — якось проривалися і в котли, і в оточення, або відвозили в Дніпро, де військові формували палети, а потім ці палети скидали авіацією, коли була можливість.
Потім був серпень 2014-го, Іловайськ, великі втрати в Старобешевому, прорив росіян на кордоні. Було дуже багато загиблих. Їх звозили і в наш запорізький морг. Хлопці з нашої самооборони їздили і забирали тіла. Тоді я зрозуміла, що мало роблю, треба допомагати більше. Почали дівчата й самі їздити на передову. Ми брали шефство над підрозділами, плели «кікімори» і сітки. Я не пам’ятаю жодного спокійного дня за весь 2014 рік — кудись їхали, щось діставали… Часто на нас виходили рідні безвісти зниклих хлопців, полонених, просили допомогти в пошуках. Ми збирали інформацію від поранених, колишніх полонених, передавали в СБУ. З осені 2014-го волонтери, так би мовити, розподілили між собою підрозділи — хто кому допомагає. Бувало по-різному. Траплялося, що дзвонили «голі-босі», а потім виявлялося, що їм самим просто в лом готувати, бувало, що справді хлопцям дуже важко було, їм не привозили взагалі нічого. Я як волонтер їздила в 55-ту бригаду, 37-й батальйон, до нацгвардійців, які тоді дійсно стояли на першій лінії.
Для нас ці хлопці стали рідними. Ми жили ними. Страшно було повертатися від них у своє мирне місто. Ти бачиш, що тут, як і раніше, мир і спокій, і просто не хочеш тут знаходитись. Ти не знаєш, як вони, переживаєш. Вони далеко, і ти їм нічим допомогти не можеш. Коли сталося Дебальцеве, до мене прийшло усвідомлення, що найкраще, що я можу зробити — це просто прийти і стати поряд з ними. Ніяка форма, ніякі берці, ніяка оптика не врятує життя. Треба просто бути поряд з ними і разом зі зброєю в руках утримувати війну подалі від дому. Як ми не старалися — ми не змогли зупинити ці смерті. І я йшла з чітким усвідомленням, ким і навіщо я йду в Збройні сили, на війну.
Мій батальйон тоді стояв у районі Широкиного, і на боці ворога активно працювали жінки-снайпери. У мене теж були знайомі з цієї професії. Вони казали, що жінок-снайперів особливо бояться, бо в нас трішечки краще виходить, і крім того дуже важко зрозуміти, як саме ми будемо працювати. У зв’язку з фізіологічними особливостями ми витриваліші трішки, трішки уважніші. Бояться — значить, не просто так. І я вирішила стати тим, хто зможе вплинути на хід хоча б маленького відтинку війни, хай трішечки, але врятувати чиєсь життя — це головне. Комбат у мене повірив. Він говорив, якщо вона захотіла — вона зможе, навчиться, вона вперта, в неї шалена мотивація, бо він знав, чим я до того займалася, чого вже надивилась. А взагалі в армії нас ніхто не чекав, і на війні тим більше. І досі, в принципі, не дуже чекають на бойових спеціальностях.
Спочатку і комбату говорили: «Та нащо воно треба? Бабам на війні не місце, нічого їм тут робити». Ті, хто вже знав нас, вирішили для себе, що будуть нас оберігати, раз ми вже прийшли. Ми вчилися. Інструктори не розпускали соплі, вони нас реально вчили, до втрати свідомості, до синців, обідраних ліктів і колін, розбитих плечей. Бувало, я вигляд мала як купа побитого м’яса, якось так. Часом і ненавиділи їх, але йшли далі, їм наперекір, бо намагалися довести, що ми все одно можемо. І довели.
Хлопці, які думали нас оберігати чи сторонилися, бачили, в якому ми стані, і їм довелося усвідомити і змиритися з тим, що треба дати нам ту інформацію, яка допоможе вижити і чогось нас навчить. Хтось учив шнурувати берці по-афганськи, хтось — ставити розтяжки, хтось — маскуватися, хтось — боротися з бойовим стресом. Нам пощастило, ми потрапили в добровольчий батальйон, вони горіли тим, що відбувалося. А коли прийшли новенькі, вже ми їм могли багато чого показати і навчити, вже вони з нами радились. Уже бійці знали: якщо ми прийшли полежати в них у балці вночі, вони можуть бути спокійні — очей не стулимо, і ніякий ворог не пройде, жодна миша не проскочить. Ставлення до нас уже було кардинально іншим, але його треба було заслужити — кров’ю і потом.
До речі, знаєте, в чому полягає відмінність між чоловіками і жінками-снайперами (та, мабуть, не тільки снайперами, у спорті те саме)? Якщо чоловік видихся — йому треба час відновитися, заспокоїтись, відпочити. Якщо жінка — у неї незбагненним чином відкривається друге дихання. Це якась загадка природи, але це так. Ми насправді багато чого можемо. Якось інструктор-снайпер дзвонить, каже: «Прийшли хлопці вчитися, по 19 років. Як, — каже, — я їх вчитиму, ну як? Вони ж діти». Я йому на те: «Хочеш, щоб вони вижили — вчи. Три шкури спускай і навчи, нічим іншим ти їм допомогти не зможеш. Ти мусиш навчити їх так, щоб вони вижили». Тому що наші інструктори з нами саме так поводилися, це і є турбота.
Спочатку в нас було, по суті, півтора місяці «срочки». Я вперше узяла в руки автомат, здала всі нормативи. А потім уже мене почали вчити снайпінгу — в окопі, на полігоні, як правильно працювати. Ми — практики. Мені часто дорікають, що я некоректно формулюю свої пропозиції в плані термінів балістики, але на практиці питань до мене немає. Фізичної втоми в мене немає. Лише якщо я захворіла. Холод навіть переноситься легше. Гірше — сира погода,
