Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Наступник Короткова в Карлсхорсті генерал Крохін був досвідченим апаратчиком, ворогів у комітеті він майже не мав, керівництво йому довіряло. Та після втечі Сташинського захитатися могло навіть крісло Крохіна. Хай навіть сам Шелепін дозволив Сташинському поїхати у Східний Берлін, за все інше відповідали люди з Карлсхорста, а вони його проґавили. Ніхто й не чекав, що шеф КДБ візьме провину на себе. Крохін розумів, що винуваті його люди. Щоб врятувати свою шкуру, він мав здерти її з підлеглих. Першим у списку винуватих ішов підполковник Юрій Александров, куратор Сташинського, який надто довіряв своєму агенту. Коли в Берлін приїхала спеціальна комісія для розслідування справи, Александрова відправили в Москву й невдовзі заарештували. Усі думали, що на нього чекає трибунал.

Потім настала черга особового складу Карлсхорста. За деякими повідомленнями, було в різний спосіб покарано сімнадцять офіцерів КДБ, окремих узагалі звільнили. Зокрема й підполковника Святогорова, якому так і не довелося загинути, ліквідуючи Сташинського. Його товариш по засідці на Сташинського під будинком ЦРУ Георгій Санніков потім згадував, що «А. С.» розраховував на допомогу генерала, якому він пропонував посилити нагляд за агентом. Але генерал нічого не зробив. Єдиним генералом у Карлсхорсті був Крохін.

Усе ж Святогорову пощастило більше за колег. Після короткого ув’язнення у Лефортово, пониження у ранзі та звільнення з КДБ його колишні колеги з Києва влаштували його у відділ боротьби з крадіжками соціалістичної власності (ОБХС) до українського міністерства внутрішніх справ, а згодом знайшли посаду у відділі безпеки Інституту кібернетики Академії наук УРСР, заснованому 1962 року. Святогорова звільнили з комітету без пенсійної вислуги, але він знайшов спосіб заробити: підпрацьовував консультантом фільмів про війну і шпигунів.

Після розпаду СРСР його навіть пропонували нагородити званням Героя України за подвиги часів війни. Казали, що Сталін особисто викреслив його зі списку представлених до звання Героя Радянського Союзу, бо там, мовляв, і так багато українців. Перемога Помаранчевої революції у грудні 2004 року зруйнувала ці плани: у нові часи заслуги перед Радянським Союзом не конче вважалися заслугами перед Україною. Святогоров помер 22 червня 2008 року, так і не дочекавшись нагороди.

Син Святогорова після смерті батька згадував, що 1961 року його відкликали з Берліна саме через втечу Сташинського. Святогоров-молодший заперечив, що його батько якоюсь мірою стосувався Сташинського і вбивства Степана Бандери. За його словами, якби батько справді був його куратором у Берліні, то його після зради агента його судили б, а не просто звільнили з КДБ. За втечу Сташинського насправді нікого з чекістів не судили. Підполковник Александров примудрився знайти адвоката, і виникав ризик розголосу. Комітетське начальство воліло не відкривати секретних документів чужому адвокатові, етнічному єврею, який мав зв’язки з молодим дисидентським рухом, і просто звільнило винного з роботи без збереження пенсії, так само як і Святогорова[249].

Жодна кара не судилася й старому кураторові Сташинського «Сергію» Деймону. Повернувшись у квітні 1961-го з Москви у Берлін для того, щоб одружитися, Сташинські дізналися, що Деймона перевели в Київ. Тоді ж у республіканському КДБ з’явився офіцер на ім’я Олексій Деймон, він очолив відділ по роботі з еміграцією. Як стало відомо після розвалу СРСР, у відомчому фольклорі КДБ був такий епізод. Якось Сташинський був у Києві, очевидно, їдучи до батьків, або повертаючись від них. КДБ встановив за ним нагляд, що Сташинський одразу помітив. Підстерігши оперативника в арці якогось будинку, Сташинський несподівано схопив його за горло, припер до стіни й сказав переляканому колезі: «Скажи Деймону, хай забере хвіст, інакше я уб’ю тебе і всіх ваших виродків. Деймон знає, що я не люблю жартів і виконую обіцянки».

На момент втечі Сташинського на Захід, його колишній керівник у Карлсхорсті був далеко від Берліна, нагород його не позбавили, чистки його не зачепили. Він і далі отримував відзнаки за успішну службу. У березні 1962-го, коли його колишні колеги перебували під службовим розслідуванням, Деймон отримав пам’ятний подарунок від комітету до ювілею – йому виповнилося п’ятдесят. 1968 року він із почестями пішов на пенсію, віддавши службі в КДБ тридцять років життя. Крім нагород, він взяв із собою цілий букет хвороб, зокрема хронічну гіпертонію, яка, ймовірно, і стала причиною виходу у відставку. Та попри підірване здоров’я, Деймон прожив довге життя, а в кінці 1980-х написав статтю про операції радянської розвідки в окупованому німцями Києві, яка вийшла у 2000-му[250].

Коли Александр Святогоров і Георгій Санніков чатували на перебіжчика під дверима берлінської штаб-квартири ЦРУ, американські розвідники відходили від потрясіння, спричиненого будівництвом Берлінської стіни. Чекіст-перебіжчик – це було останнє, що вранці 13 серпня цікавило Вільяма Грейвера, начальника берлінської бази. Він проґавив підготовку до будівництва стіни. За кілька днів до того заступник Грейвера Джон Дімер, виступаючи на засіданні Берлінського спостережного комітету, внутрішньої розвідувальної групи ЦРУ, спростував повідомлення про намір СРСР ізолювати Східний Берлін і сказав, що будівництво стіни буде політичним самогубством Вальтера Ульбрихта. А вранці 13-го з’ясувалося, що символічне самогубство вчинив якраз Дімер.

Грейвер програв під нуль. А що як СРСР перейде кордон і захопить Західний Берлін? Він поцікавився планами евакуації, але виявилося, що евакуація неможлива – радянська армія повністю оточила Берлін, а в західних союзників замало ресурсів стримати вторгнення. Коли стало зрозуміло, що СРСР не вторгатиметься, оперативники ЦРУ в Берліні почали активацію запасних каналів зв’язку з агентами по той бік стіни, яка росла на очах. Доводилося стежити і за ситуацією в Західному Берліні, місцеве населення було дуже роздратоване тим, що Захід мляво реагує на дії СРСР. У пасивності звинувачували передусім Сполучені Штати і молодого президента Джона Кеннеді, здавалося, що зовнішньополітичні катастрофи переслідують його одна за одною[251].

Сташинському неймовірно пощастило. Почекай він ще кілька годин – залишився б на вокзалі, як тисячі східних німців, що не встигли перейти кордон. Чекісти припускали правильно: тільки-но вщухла початкова паніка на берлінській базі ЦРУ, Сташинського одразу переправили з обложеного міста в Західну Німеччину. Вільям Гуд, розвідник з досвідом роботи у Відні, Мюнхені й Берліні, розповідав, що ЦРУ оперативно переправляло перебіжчиків подалі від чекістів. «За найпершої можливості, – писав Гуд про роботу в австрійській столиці, яка до 1955 року розташовувалася в глибині радянської окупаційної зони, – перебіжчиків вивозили з Відня, щойно їх готові були прийняти в Західній Німеччині. Хай там як довго перебіжчик виношував свій план, втеча завжди відкривала душу демонам, найчастіше це була глибока тривога й депресія. Не додавав спокою і той факт, що довкола на