Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
Невже це якось стосується Сташинських і КДБ? Інґе з Богданом нічого не знали про нові обмеження. Східнонімецька влада відчайдушно намагалася зупинити потік біженців на Захід. Тільки того дня політичного притулку в Західному Берліні попросили майже дві тисячі східних німців. Із Західного Берліна до Західної Німеччини вилетіло понад двадцять рейсів з утікачами. І це ще була крапля в морі. Приміщення для біженців були переповнені, західноберлінська влада звернулася до американської армії по допомогу з харчами. Влада по обидва боки завіси не могла впоратися з потоком біженців. Східнонімецька поліція одразу завертала пасажирів на залізниці, тим самим допомагаючи Західному Берліну втримати ситуацію під контролем[242].
Так чи так, а прямий шлях у Західний Берлін через Штаакен був для Сташинських закритий. Богдан не хотів ризикувати й наражатися на перевірку документів одразу після Дальгова. Жодна легенда не переконала б КДБ, що він не тікає на Захід. Та й не було у нього легенди. Слід було знайти інший шлях. Він вирішив піти в сусіднє село Фалькензеє, що за п’ять кілометрів на північ від Дальгова, і випробувати удачу там. Богдан, Інґе і Фріц вийшли з чорного ходу через сад. Їх прикривали високі кущі. Якщо їх зупинять і спитають, сказав Богдан, то вони йдуть у Фалькензеє по морозиво. День стояв сонячний, 25 градусів – справжнє полегшення після тижня дощу. Історія про морозиво мала звучати правдоподібно. Але їх ніхто не зупинив. На дорогу пішло хвилин сорок п’ять.
Сташинські рушили в напрямку залізничної станції. Богдан не хотів ризикувати й вирішив взяти таксі. На маленькій вулиці знайшовся таксист, який погодився відвезти їх у Східний Берлін. Він поїхав по берлінській окружній дорозі, яка оперізувала місто з півночі. Під час переїзду кордону між Східною Німеччиною і Східним Берліном – формально місто було під радянською окупацією – у них спитали документи. Богдан сказав, що він живе у Східному Берліні і повертається додому, та показав паспорт на ім’я Йозефа Лемана. Документ видали 14 квітня 1960 року, за кілька тижнів до того, як вони з Інґе виїхали в Москву. Прикордонники махнули – проїжджайте. Йозеф Леман врятував Сташинському життя. Він дорого заплатив би, знайди «охоронці»-чекісти у Богдана цей паспорт. Брати із собою в Берлін ці документи було дуже небезпечно, але ставка зіграла[243].
Дорогою в центр вони проїхали через район Панков. Там жила політична еліта НДР, і ця назва стала епонімом східнонімецького режиму, як Кремль у Радянському Союзі. Минула шоста вечора, але не всі відомі жителі Панкова повернулися додому. Того вечора Вальтер Ульбрихт влаштовував прийом у колишній мисливській резиденції Германа Герінга за сорок кілометрів на північ від Берліна. У розпал вечірки Ульбрихт запросив уже не зовсім тверезих гостей в окрему кімнату і зробив оголошення, яке багатьох миттю протверезило.
За три години, оголосив Ульбрихт міністрам, все ще відкритий кордон між соціалістичною і капіталістичною Європою буде закрито. Східна Німеччина повністю готова відокремити Східний Берлін від Західного й зупинити потік біженців, який знекровлює східнонімецьку економіку. Ульбрихт сказав гостям, що з міркувань безпеки до завершення операції всі залишатимуться тут. Лише тоді стало зрозуміло, чому в лісах довкола вілли незвично багато солдатів. Заперечень ніхто не мав, усі присутні були достатньо досвідчені, щоб не виказувати своїх думок вголос. Гості повернулися до напоїв і наїдків. Вечірка тривала до глибокої ночі[244].
Сташинські теж здивувалися незвичній кількості солдат на вулицях, але й гадки не мали, чим це пояснити. З таксі вони вийшли на розі Фрідріхштрасе і Райнгардштрасе. Якщо б таксиста поліція запитала, куди пішла трійка пасажирів – чоловік, жінка і хлопець-підліток, – він би не знав, що відповісти. Сташинські вирішили тут попрощатися з Фріцем. Він сильно їм допоміг, але настав час повертатися додому. Хлопець хотів поїхати з ними, але Сташинські відправили його назад. Інґе дала Фріцу триста марок на похорон і сказала, що тепер вони довго не побачаться. Якщо його спитають вдома, куди вони пішли, то хай скаже, що до родичів у Берлін. Фріц розумів, що вони прямують у Західний Берлін, але нічого не сказав. Хлопець пішов на електричку і купив квиток до Штаакена через Західний Берлін – це була найкоротша дорога у Дальгов.
Попрощавшись із Фріцом, Сташинські пішли на Шонгаузер-алеє, віддаляючись від Західного Берліна. І тільки там сіли на електричку в потрібному напрямку. Якби їх спинили, то Богдан міг сказати, що йде на стару квартиру, де лишив черевики. Про старі черевики Йоші згадав у таксі Фріц. «Прекрасно», – сказала брату Інґе. Тепер у них була легенда. Але вона працювала тільки до певного моменту, стара квартира все одно розташовувалася у Східному Берліні. Потім вони побачили, що східнонімецька поліція перевіряє документи в сусідньому вагоні. Хтозна як поведуться поліцейські, зайшовши у вагон, де сиділо подружжя. У Сташинських були східнонімецькі паспорти, робити в Західному Берліні їм було нічого, їх могли запросто завернути, а то й затримати. Але їм пощастило: поліція не зайшла в їхній вагон. Вони вийшли з електрички в Гезундбрюнені, на першій зупинці після кордону. Їм вдалося пробратися у Західний Берлін!
Сташинські взяли таксі й попросили відвезти їх на квартиру до тітки Інґе, яка жила в Західному Берліні. Однак тітки з чоловіком вдома не було. Тоді Богдан попросив таксиста відвезти їх на північ, у район Берлін-Любарс, де жила інша тітка Інґе. Западали сутінки. Сонце зайшло о сьомій тридцять, і в небі над Берліном спалахнули феєрверки – це закінчилося дитяче свято в одному з прикордонних районів міста. А в генштабі армії Східної Німеччини, за тридцять кілометрів від Берліна, міністр оборони НДР генерал Гайнц Гофман зібрав підлеглих і роздав їм запечатані конверти з наказом. Рівно опівночі вони мали виставити людей і техніку в Берліні і зробити те, що західнонімецькі політики й розвідки вважали неможливим, – повністю заблокувати Східний Берлін.
На радість Сташинським кордон тепер був надійно закритий. Східнонімецька поліція їх більше не зупинить, але
