Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц
Публікація видобутих із криївки листів відбулася незабаром після смерті Шраєра, про яку я не знав, написавши до нього, щоб повідомити про знахідку згуби, а також, щоб попросити його висловитися з приводу тверджень Сандауера про його гадані права на знахідку… Шраєр не відписав.
Що ж, загалом, стверджував Сандауер?
По-перше, що знахідником була особа, яку він певний час називав «доброю душею», щоб дещо пізніше перетворити на «лікаря-пенсіонера», так само безіменного, як і його попереднє втілення. По-друге, відкриття ота вигадана особа зробила не в 1946 році, а через десять років — у 1956, коли на горищі вже не було чого шукати, окрім пізніших післявоєнних нашарувань. Урешті — що випливає із цих містифікацій — безвідмовним аргументом було твердження, буцім я маю на увазі «якісь інші листи», і що замість голослівних звинувачень мушу представити докази моєї правдивості. Цю вимогу годі було виконати, і Сандауер чудово про це знав, відмовляючись від медитації над повного шухлядою — будучи певним, що свідків уже немає.
Шраґа Шраєр навіки замовк. Письмові свідчення надіслала його дочка Аяла Шраєр, заявивши, що ніхто, крім мене, не був уповноважений її батьком стати депозитарієм знахідки. Те саме заявила Отилія Ґрюншляґ — теж із Ізраїлю, підтвердивши істину та заперечивши самооборонним витворам уяви опікуна чужої власності, яку вона сама привезла до Польщі, але не зуміла запобігти подальшому непередбаченому перебігові перипетій.
Коротко нагадати про ту публічну полеміку, відому в зацікавлених колах як «афера Сандауера», я вважаю за необхідне, хоча відтоді минуло ще скількись років, — а може, саме тому, що вони минули, затираючи обриси істини. Мій колишній конкурент-фантазмотворець намагався поставити під сумнів компетенцію «опонента» в царині шульцознавства, називаючи мої праці «колекціонуванням пам'яток по Шульцові». Бодай тому, притамувавши свою несхильність до самохвальства, дозволю собі ще раз підважити достовірність слів і намірів колишнього полеміста — не за допомогою суб'єктивних оцінок, а фактів, які можна верифікувати.
Отож, отой «колекціонер пам'яток» одразу ж після публікації чудесно воскреслих листів до Шульца в 1976 році — ще не передчуваючи афери, тобто планів їхнього привласнення, — заявив директорові Музею літератури Янушу Одровонж-Пеньонжкові, що коли питання власності нарешті проясниться, він перекаже — безкоштовно й необоротно — все знайдене до музейної колекції. Як відомо, цієї обіцянки він виконати не зміг — не з власної вини…
А ось інший приклад. Охоплений збирацькою манією «колекціонер» переконав у шістдесятих і вісімдесятих роках двох хранителів малюнків Шульца, щоб ті відступили свої колекції, які нараховували загалом понад двісті об'єктів, Музеєві літератури, і виступив безкорисливим посередником у втіленні цього наміру, завдяки чому Музей імені Адама Міцкевича у Варшаві володіє найбільшою у світі колекцією мистецьких творів Шульца.
Гадаю, цих зауваг про перипетії, пов'язані з листами з горища, вистачить. Я докладно розповів про них у нарисі Горище на Флоріянській у книжці Регіони великої єресі та околиці[450] та у принагідних текстах, надрукованих в окремих часописах, хоча й часто залишався сам у полі воїном.
Здавалося б, що, окрім тих листів, які — за нечисленними винятками тривіальних текстів, отриманих від випадкових відправників, — ми вміщуємо в цій частині Книги листів, уже нічого з епістолярних текстів, адресованих Шульцові, не вціліло. Мабуть, так, але ми не можемо цього стверджувати категорично.
Як інформують деякі усні джерела, Шульц, прагнучи врятувати свої рукописи та малюнки, намагався вберегти й листи. Листування, яке зберігалося на горищі, розкладене у хронологічному порядку і за авторами, він начебто переносив частинами — доки це ще було можливо в період примусового переселення — в безпечніші місця та передавав довіреним особам на зберігання. Чи збереглося щось із уміщеного в цих таємних сховках — ми не знаємо і, мабуть, ніколи не дізнаємося. Отож, знайдене в 1946 році Шраєром, є, либонь, рештками розсипаної в поспіху, а може, й у паніці, останньої частини переміщуваного архіву. Симптоматичним фактом, який наче підтверджує наше припущення, є те, що майже всі знайдені в цьому розсипі листи написані в 1938 році, тобто, можливо, в останній хронологічно упорядкованій частині. Тільки три позиції датовані сусідніми 1937 і 1939 роками — вони стосуються важливої для Шульца справи так і не втілених намагань організувати переклад і видання його прози за кордоном.
У кожному разі, певно одне: всі листи до Шульца походять із одного джерела, вони були знайдені в 1946 році інженером-архітектором Файвелем Шраєром, призначені для єдиного тоді біографа Бруно Шульца, а після скерування їх у властиві руки — перехоплені по дорозі кимось іншим.
Без представлених тут досліджень і висновків знахідка Шраєра не пояснювала би своєї ґенези, свого заплутаного шляху, ані тривалих затримок на цьому шляху. А це, мабуть, так само важливо, як усе, що випливає з аналізу текстів і їхніх біографічних контекстів. Адже ми знаходимо тут листи Романи Гальперн, однієї з найважливіших адресаток Шульца.
Також тут збереглися шість листів Вітольда Ґомбровича — єдині поза удавано-епістолярною полемікою обох письменників, призначеною для друку і увічненою у пресі («Studio» 1936, № 7). Тих кілька вцілілих аркушиків нам мусить вистачити, як pars pro toto всього листування приятелів, котрого ми вже не прочитаємо…
Серед отих кількох текстів Ґомбровича є один, який мусив зродити нехіть публікатора до оприлюднення: лист Шульца за жовтень 1938 року, майже цілком присвячений Сандауерові. Критичний щодо нього тон, тенденційна уїдливість оцінок зумовлені — хоч як прикро це констатувати — антисемітськими упередженнями, і цей лист є радше набором образ, ніж діагнозом. Невідомо, що могло спонукати Ґомбровича виголосити цю філіппіку та вмістити її в листі до Шульца із застереженням, що той не має подібних рис «карикатури» на єврея. Ґомбрович під впливом якогось специфічного роздратування представляє типове для «шляхтича» ставлення до «жидка», демонструючи свою вищість у дивовижній формі примітивних гасел. Той факт, що Сандауер вирішив оприлюднити і того листа, хоча йому, мабуть, кортіло приховати цей текст від «шляхтичів» громадської думки, гідний поваги і наголошування, — зокрема, що в зв'язку з тією ширшою «шульцівською» публікацією та її лаштунками він сам був не без провини…
Ми знайдемо тут також єдиний збережений лист Станіслава Іґнація Віткевича, наче на
