Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини - Юрій Осипович Тютюнник

7. З огляду на те, що селяни, котрі брали найживішу участь в організації проти дснікінської влади, тратили на це сили і час, повинні бути на перший час задоволені цукром, що є в розпорядженні організації, а для цього зібрання вирішило відпустити цукор цим селянам через кооперативні установи із Набутівського заводу за твердими цінами (730 карбованців за пуд).

8. З огляду на тс, що люди, які працюють у Деренківському районному штабі, взяли на свою відповідальність весь хід по ня в районі в перші його часи, ризикуючи своїм життям, з'їзд вирішив затвердити і надалі цих людей на посадах, які вони займали до цього часу: Сокіл — отаманом і начальником районного штабу, Грозний — комендантом районного штабу, Квітка — помічником коменданта, Гайдамака — діловодом штабу і Тополя — начальииком господарської частий і визнали необхідним перейменувати назву штабу із Деренковецького і Деренковецько-Корнилівський районний штаб. Зібрання закрито в 6 годин вечора. Оригінал підписали: голова зібрання Певний, писарр зібрання Квітка.

З оригіналом згідно — комендант штабу Грозний».

Я навмисне вибрав постанови повстанців такого району, де не було представників міста. Ці повстанці не вчилися політичної премудрості на дореволюційних зібраннях студентів. Певно, їхні голові не були набиті різними теоріями про перебудову світу. Учила їх боротьба проти ворогів Батьківщини. Тільки в деяких рядках постанови помітний вплив революційної фразеології Однак цю фразеологію повстанці намагаються пристосувати до практичних вимог життя.

На початку постанов маємо нібито визнання «рад», але зараз же іде класична революційна фраза, що фактично зводить нанівець рака визнання. Український селянин визнає «ради» «остільки, оскільки» вони будуть творити його волю, А його ідеалом є, щоби вся влада належала йому, українському селянинові, і щоби вся адміністрація складалася з «наших людей — українців». Усе це, зрозуміло, червона Москва обіцяла дотримувати. Та наші повстанці неймовірні — вимагають гарантій не на папері та в словесних деклараціях, а у вигляді своєї національної армії, яка би підлягала своїй національній владі та стояла на сторожі суверенності нації.

У категоричній формі відкидається «незрозуміла комуна», хоч не забороняється охочим іти до неї. Найбільший демократ не зможе закинути антидемократичніеть такій позиції.

Рішуча постава проти бандитів, яких повстанці вважають однаковими з монархістами ворогами народної волі. А росіяни весь час називають наш поветанчий рух «бандитизмом»!

Вимога усунути від влади жидів, цих присяглих денаціоналізаторів, цілком зрозуміла. Опріч того, селянин бачив, що дев'яносто дев'ять відсотків жидів, котрі служили росіянам, виступали в ролі катів — чекістів. Ті жиди, що не були чекістами, виолуговувались перед червоною Москвою, збирали різні податки, розкладки, контрибуції з українського села і тим викликали певну реакцію в націоналістично настроєному еелі. Коли в майбутньому серед української нації прищепиться і розвинеться антисемітизм, то причини його треба буде шукати в тій ролі, яку відіграла жидівська молодь в часи найзапеклішої нашої боротьби за визволення.

Усі громадяни рівні перед заонами, але ті закони творить і проводить у життя сам український народ, тримаючи виключно в своїх руках владу.

Вимогою демократичного виборчого закону ще раз підкреслюється, що повстанці приймають тільки назву «рад» для своєї влади, вкладаючи в них свій зміст, який догори коренем псрсвертає «диктатуру пролетаріату» і навіть «трудовий принцип» рад наших есерів!

А вже зовсім не знайдете в постановах особливих симпатій до росіян і бажання «тєсного союза», про які весь час бідкаються «братья і русскіє». Навпаки, повстанці підкреслюють зовсім однакове ставлення до всіх народів світу, відкидаючи які б не були особливі стосунки до народів колишньої Російської держави.

Тільки сформулювавши свої політичні вимоги і поставивши над ними крапку, повстанці переходять до своїх хатніх справ. Згадується життя наших пращурів — запорожців, де одночасно творились закони внутрішнього життя, провадилось дипломатичне листування з головами різних держав, йшла поготівля до оборони своїх прав зброєю, і в той же час військо само клопоталося, щоби військова скарбниця та склади харчів не були порожніми.

Українська інтелігенція в своїй масі, заплутавшись у різних витворених чужинцями і витворених нашими ворогами теоріях, залишила революційні селянські маси на власну долю. І ми бачимо, що в якомусь нікому не відомому с. Деренківці збираються наші сільські «дядьки» і самотужки силкуються витворити підстави до кодексу законів Української Держави. Не можна заперечити, що їм те, хоч у частині, вдалося зробити.

Практичний розум і важкий досвід допомагав «дядькам» правильно орієнтуватись щодо політики своїх ворогів, і вони, відкидаючи незрозумілу «комуну», не воюючи проти назви «рад», вимагають гарантій і, не чекаючи згоди Москви з їхніми вимогами, самі творять гарантії організацією штабу війська.

Не треба забувати, що зимою 1919—20 рр. таких сільських районів зі своїми штабами і власними, аналогічними деренковецьким, законами наша армія бачила не одну сотню. Допомогти повстанцям, давши їм інтелігентних робітників, армія не могла, бо сама працювала, відчуваючи обмаль інтелігенції в своїх рядах, яка допомагала би політичній роботі. Політичні референти, що були при армії, небагато могли допомогти населенню, бо час постою війська на одному місці був коротким, а питань село висовувало безліч. Потрібні були постійні інструкторські сили, які б допомагали селові виплутуватись із різних комбінацій, якими росіяни хотіли його обплутати.

Не маючи нізвідкіль вичерпних інструкцій, селяни обмінюються постановами різних районів для того, щоб надати одноманітності своїй організації до різних «союзників». Читаний на початку засідання Деренковецького з'їзду протокол постанов Мошно-Городиського району, мабуть, не відрізнявся від постанов Деренковецького з'їзду, бо зібрання не протестує проти того протоколу, а парламентським звичаєм виносить постанову «прийняти до відома».

20 січня 1920 р., коди частини Червоної Російської Армії уже дійшли до лінії м. Черкас, «радянська влада» скликає перший з'їзд партизанів- повстанців Черкащини. Багато сіл зовсім не післало своїх представників на цей з'їзд, вважаючи себе ображеними закликом «самочинної влади». Приїхали представники організацій, які ще надіялись до чогось договоритися із росіянами. Зрозуміло, що і самі ініціатори з'їзду хотіли зібрати «наіболєє лояльниє елємєнти». Тільки від останніх можна було надіятися домогтися бажаних постанов. Але й на цьому з'їзді не все обійшлося гаразд.

На початку близько половини делегатів на з'їзді покинуло засідання з протестом проти слова «товариші», якого допускався необережний радянський політик. Повстанці вживали слово «добродій». Ті, що залишилиея на з'їзді, охоче, як говориться в офіційному звіті, співали Інтернацюнал, однак виносили аоаааопостанови, які не зовсім подобались представникам Москви. Як видно зі звіту про цей з'їзд, видрукуваного у