Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Це призвело до ще більшого та більш змістовного Маршу незгодних у Санкт-Петербурзі 3 березня 2007 року. Нам відмовили в дозволі на проведення мітингу, але понад шість тисяч людей порушили цю заборону, вийшовши на найбільший політичний протест путінської доби на той час. Розумію, це число здається надто малим, але то був новий і доволі ризикований досвід, який давав відчуття величезної хвилі енергії. У демократичних державах протести є доволі звичайною річчю, чимось, що може бути викликаним соціальними причинами, навіть якщо ви не маєте таких сильних почуттів. Але вихід людей на вулиці в Росії асоціювався з переворотом у свідомості та чимось надзвичайним. То був дуже великий крок для багатьох учасників маршу — «радикалізуватися» таким чином, щоб пройти крізь кордони ОМОНу (загону міліції особливого призначення) та скандувати «Росія без Путіна!»
Я сам відчув на вулиці великий приплив енергії, і мені це сподобалося. Коли я пішов із шахів, мені говорили, що через мою палку, недипломатичну натуру політичний активіст із мене не вийде. Адже я завжди агресивно атакував суперників за шаховою дошкою та постійно був чимось незадоволеним у світі шахів, навіть будучи чемпіоном світу, то як я зможу прилаштуватися до тонкощів альянсів та дипломатії? Хотілося б думати, що в цьому я вже став наполовину політиком. Половину всього свого часу я слухав і виявляв повагу. Я вів диспути з колегами, які знали та встигли зробити більше за мене, бо прагнув підняти нас усіх на новий щабель співпраці й боротьби. То був єдиний шлях побудувати коаліцію, до якої входили колишні прем’єр-міністри та більшовики-націоналісти. І коли настав час маршу, мій гучний голос і тренована голова стали плюсами, а не мінусами.
Єдиними проявами насильства того дня стало побиття міліцією десятків учасників маршу. Дуже важливо підкреслити, що в ході багатьох наших маршів не було перекинуто жодної автівки й не було розбито жодного вікна. Тим не менш можете навіть не сумніватися, що підконтрольні Кремлю ЗМІ виставили нас жорстокими хуліганами, зосередивши увагу своїх камер на кількох незначних сутичках із міліцією, звісно, самою ж міліцією й спровокованих. Після того близько дюжини Маршів незгодних пройшли у 2007-му по всій країні, хоча більшість із них відбулася таки в Москві й Санкт-Петербурзі.
У листопаді я був заарештований під час московського мітингу й цього разу, згідно з новим антипротестним законодавством, засуджений до п’яти днів позбавлення волі. Це було не надто приємно, хоча я «насолоджувався» порівняно м’яким в’язничним досвідом, роздаючи автографи конвоїрам і міліції та й загалом чуючи від них багато співчутливих зауважень про стан справ у країні. Мене навіть спробував провідати давній суперник за чемпіонатом світу Анатолій Карпов. Його завернули, але я дуже високо оцінив цей жест, особливо враховуючи, що політично ми були такими ж супротивниками, як раніше в шахах.
Оскільки розкол між путінською Росією та урядами Сполучених Штатів і Європи ставав дедалі більш очевидним, на Заході було схвалено нову дипломатичну позицію. Після довгих років спроб прийняти Путіна як рівного західні лідери почали казати, що, хоч між Росією й Заходом справді існують деякі розбіжності, вони є зовсім незначними й перебувають «у допустимих межах», як зазначив один посадовець із Євросоюзу.
Для мене та десятків моїх колег, які вийшли на марш за демократію, ці «допустимі межі» склали 11 квадратних метрів. Це розмір тюремної камери, у якій кількох із нас зачинили на п’ять днів як покарання за «непокору наказам міліції» під час опозиційного мітингу в Москві. Це звинувачення районний суд Москви додав уже потім, і воно не значилося в написаних від руки свідченнях міліціонерів, які нас арештовували. Щоправда, то був найменш очевидний із багатьох протизаконних аспектів мого арешту та суду.
Після нашої акції, на яку прийшло кілька тисяч людей, ми спробували провести інший мітинг під керівництвом відомого правозахисника Льва Пономарьова. Звідти ми збиралися подати петицію від нашого протестного руху до Центральної виборчої комісії (ЦВК). Проте міліція перекрила підземні переходи, тому ми були змушені переходити широку вулицю й невдовзі були зупинені додатковими силами міліції. Коли вони підійшли ближче, я поговорив із їхнім командиром генерал-майором Вячеславом Козловим, якого вже зустрічав раніше. Він попередив, що ми маємо повернутися назад, бо до будівлі ЦВК нам наблизитися не дозволять. Я запропонував вислати невелику делегацію з двадцятьох людей, які передадуть нашу петицію, але він знову сказав, що треба повернутися, що ми врешті й зробили.
Звичайно, неправильно казати, що генерал міліції командував там сам. Скрізь було повно співробітників ФСБ у цивільному, навіть у відділку міліції, а сам по собі арешт був чітко зрежисованим, як і суд після нього. Коли ОМОН розштовхував усіх інших, щоб заарештувати саме мене, із їхніх рацій було добре чутно: «Не упустіть Каспарова».
З моменту затримання нам не дозволяли побачитися з адвокатами, навіть після того як проти нас висунули звинувачення у відділку міліції. Після трьох годин у суді суддя сказала, що слухання справи відкладене до наступного дня. Фактично десятьох інших затриманих дві доби утримували до слухання їхньої справи без жодної юридичної консультації замість того, щоб відпустити, як зазвичай роблять за адміністративних правопорушень. Потім суддя вийшла, а повернувшись, сказала, що ми її неправильно почули й що суд із моєї справи зараз розпочнеться! Поза всякими сумнівами, то був іще один приклад того, що ми в Росії називаємо «телефонним правом». Так само перед виголошенням вироку суддя зазвичай виходить до дорадчої кімнати, але не складати вирок, а записувати його під диктовку влади по телефону.
Як і на вулиці та у відділку міліції, у суді співробітники ФСБ та ОМОНу також чітко виконували у своїх свідченнях наказ згори. Захисту не дозволили викликати жодних свідків або представити хоч якісь матеріали, такі як відеозаписи й фото, зняті під час маршу та арештів. Після того ж, як це судове шоу скінчилося, мене відвезли в СІЗО на Петрівку, 38, у Москві, і там порушення процедури продовжилися.
Це не стосується ставлення до мене конвоїрів, яке було доволі шанобливим і гостинним, наскільки, звісно, може бути гостинною тісна камера з металевими меблями й діркою в підлозі для туалету. Мені не дозволили зробити телефонний дзвінок, а всім відвідувачам було відмовлено в побаченні. Навіть моєму адвокатові Ользі Михайловій і депутатові Думи Володимиру Рижкову заборонили мене відвідати, хоча не мали на це жодного юридичного права.
Іншою моєю проблемою була їжа, адже навіть
