Про славних жінок - Джованні Боккаччо

Агриппіна з прийомним сином цезаря Тиберія Августа,[180] Германіком,[181] чудовим юнаком її ж віку, що згодом сильно прислужився республіці. Це надало їй певної відомості, однак найбільше прославилася вона тим, що своїми рішучими вчинками протидіяла віроломству зарозумілого правителя.

Від Германіка, свого чоловіка, Агриппіна народила трьох синів, один з яких, Гай Калігула, згодом очолив імперію; а також стількох же доньок, однією з яких була Агриппіна, мати цезаря Нерона. Можна вважати достовірним, що її батько Тиберій отруїв Германіка; Агриппіна дуже важко перенесла загибель чоловіка, чудового юнака, оплакуючи його слізними голосіннями за всіма жіночими ритуалами. Цим вона накликала на себе такий гнів Тиберія, що той схопив її за руку і довго, довівши нещасну до плачу, верещав, звинувачуючи її в тому, що вона не може перенести того, що вже ніколи не стане імператрицею. Згодом він постійно зводив на неї наклепи перед сенатом і врешті наказав посадити її, невинну, під варту.

Однак горда жінка вважала, що цезар негідно повівся з нею, і вирішила, що смерть допоможе їй уникнути і припинити знущання знавіснілого правителя. Не маючи інших засобів для досягнення мети, вона прийняла мужнє рішення: постановила голодом довести себе до могили і негайно навідріз відмовилася від будь-якої поживи. Як тільки Тиберію доповіли, що жінка почала поститися, нечестивий чоловік одразу зрозумів її мету; однак не бажаючи, щоб вона таким певним шляхом і так швидко втекла від його знущань, коли ні погрозами, ні різками не вдалося змусити її приймати їжу, то, щоб і далі мати можливість знущатися над нею, він наказав насильно пропихати їй їжу в горло. Таким способом жінці, що відмовлялася їсти, силоміць наповнювали шлунок поживою.

Але що більше знущався Тиберій з Агриппіни, то сильнішим ставало її рішення. Непохитна у стремлінні, своєю смертю жінка перемогла зверхність жорстокого правителя, довівши, що незважаючи на те, скількох людей він може легко, лише захотівши, вбити, все ж не може, доклавши всіх зусиль, залишити живою навіть одну людину, яка хоче вмерти.

Таким кінцем свого життя Агриппіна завоювала собі велику славу між своїх співвітчизників, але водночас у ще більшій неславі залишила Тиберія.

91. Павлина, римська жінка

Павлина, жінка з Рима, своєю потішною простодушністю здобула, можна сказати, незнищенну славу для свого імені. В часи правління цезаря Тиберія Августа серед усіх матрон вона вирізнялася чудовими рисами обличчя і граційністю тіла. Вийшовши заміж, заслужила собі чудову репутацію скромної жінки, оскільки окрім чоловіка піклувалася хіба що про Анубія, єгипетського бога, якого вшановувала за всіма належними обрядами, прагнучи здобути його прихильність.

Молоді хлопці завжди любили гарних жінок, особливо тих, що неустанно піклуються про свою чесноту. Тож краса Павлини настільки полонила одного римського молодика на ім’я Мунд, що він вперто почав зваблювати її: то поглядом, порухом чи посмішкою, то подарунком чи обіцянкою, то благаннями чи лестощами – аби тільки отримати те, чого так полум’яно бажав. Але все намарно: цнотлива жінка, віддана тільки своєму чоловікові, пропускала попри вуха слова закоханого. Юнак довго старався, але зрозумівши, що прямий шлях до серця переконаної жінки закритий, вирішив застосувати хитрощі.

Зазвичай Павлина щодня ходила у храм Ізіди, неустанно вмилостивлюючи Анубія постійними службами. Юнак, знаючи про це, вигадав нечувану хитрість, яку підказало йому кохання. Розуміючи, що жерці Анубія можуть йому гарно прислужитися в такій справі, втерся до них у довіру і неймовірними подарунками схилив їх на свій бік. Намовив найстаршого і найповажанішого з них, щоб Павлині, яка прийде на свою щоденну службу, напророчив, що вночі до нього приходив Анубій і попросив передати їй, що захоплюється її присвяченням і хотів би перекинутися з нею словом наодинці в храмі.

Павлина, почувши такі слова, неймовірно зраділа, приписала все своїй святості й загордилася сама собою. Жінка настільки повірила, наче сама своїми ж вухами почула голос Анубія. Тут же подалася до чоловіка і виклала йому справу. А той, ще простакуватіший, аніж дружина, таки дозволив їй переночувати у храмі.

Отож у храмі розстелили ложе, гідне самого бога: ніхто про це не знав, окрім Павлини і жерців. Щойно сутінки опустилися на землю, жінка увійшла до храму. Всі вийшли, Павлина провела необхідні обряди й жертвоприношення і зійшла на ложе в очікуванні бога. Коли вона задрімала, жерці запустили Мунда, зодягненого в шати Анубія, про що заздалегідь було домовлено. Спраглий кинувся цілувати свою довгожадану кохану, а коли вона, вкрай здивована, пробудилася, сповістив, щоб раділа, бо він – Анубій, якого вона так довго вшановувала і який спустився з небес, почувши її благання і молитви, аби розділити з нею це ложе і щоб вони разом породили такого ж бога.

Перш ніж віддатися, жінка запитала улюбленого бога, чи безсмертним дозволено і чи вони взагалі можуть сходитися з людьми. На це Мунд одразу відповів, що обов’язково можуть, навівши їй приклад Юпітера, що зійшов на лоно Данаї через покрівлю і від цього сходження народився Персей, якого згодом прийняли на небі. Павлина, почувши такі слова, радо підкорилася юнакові; тож Мунд, оголившись, зійшов на ложе й почав насолоджуватися довгожаданими обіймами та зляганнями замість Анубія. Як тільки день змінив ніч, пожартувавши, сказав, що вона зачала сина, та й пішов.

Наступного дня зранку жерці прибрали ложе з храму, а Павлина доповіла чоловікові все, що було. Недолугий чоловік, повіривши, ще й похвалив дружину за те, що народить бога. Без сумніву, вони з нетерпінням очікували б дня народження, якби надто запальний і не надто розважливий молодик не розкрив свого лукавства. Знаючи, наскільки пристрасно Павлина припадала до нього й віддавалася, гадав, що коли розповість, наскільки хитро він розправився з її цнотливістю, вона стане податливішою і пристраснішою наступної ночі. Тому думав, що це буде найлегший шлях частіше отримувати жадані обійми. Тож перестрівши Павлину по дорозі до храму, сказав тихцем: «Блаженна єси, Павлино, адже від мене, бога Анубія, зачала дитя».

Однак результат від сказаного був дещо інакший, аніж він сподівався. Павлина остовпіла. В ту ж мить згадалося їй усе, що було сказано і вчинено. Зрозумівши обман, зганьблена, подалася до чоловіка і виклала йому весь підступ Мунда і жерців, про який сама щойно довідалася. Чоловік не придумав нічого кращого, як тут же пожалітися Тиберієві, а той, довідавшись правду, скарав жерців на горло, а Мунда – вигнанням. Висміяна Павлина стала притчею во язицех