Вибране - Гарегін Нжде
Спочатку був Сіон, але не було слова “сіонізм”. Історія першого налічує кілька тисячоліть, тоді як другого – кілька десятиліть. Чи можете ви стверджувати, що то не “сіонізм” вів єврейство протягом віків? Хіба політичний “сіонізм” не є наслідком багатовікового духовного сіонізму єврейства? Чому єврей свій культ Сіону називає “сіонізмом”, а себе називає “сіоністом”? Чи не здається вам, що це “слово” пробудило сучасного єврея? Чи можна було до “сіонізму” уявити, що в наші дні на захист Палестини прийде нове покоління, подібне до стародавніх героїчних Маккавеїв? Не граймося словами. Головне – не слово, назва чи теорія, а “героїчна боротьба” за батьківщину.
Ті, хто нівелюють дух і чіпляються за слова, ті показують, що вони вороги мудрости і значення речей.
Хіба можна не розуміти що таке таронаканутюн і називатися вірменським інтелектуалом? Хіба можна не визнавати ідіотом того, хто не знає вірменської історії та її філософії?
Дашнакцутюн був, але хіба до кількох останніх років хто-небудь міг би встановити, що слово “дашнакцутюн” було в нашій партійній літературі? Та це аж ніяк не означає, що Дашнакцутюн7 і дашнакцакан8 не були ніяк пов’язані. Слово не є істотно важливим, проте з погляду соціальних наук очевидно, що після утворення “слова” внутрішнє відчуття стає більш міцним, конкретним і усвідомленим. Як звалися ті сила, дух, переконання, що до появи Дашнакцутюну повели арабівців9 у гори? Ті, хто полягли, не знали такого слова, та одного дня їхній рух був охрещений ім’ям “Дашнакцутюн”.
Ми повинні розуміти, що ані слово, ані його значення не є новими – вони взяті зі Скарбниці Історії Вірменії. “Маміконйановий заповіт” – це нова назва? Якби цей духовий рух, замість слова таронаканутюн, отримав цю назву, то чи ставилися б до партії по-іншому ті, хто її геть не розуміє?
Сьогодні, коли кожен вірменин розуміє, що майбутнє нашої нації та батьківщини загрожене, таронаканутюн – “помри хоробро заради нашої країни” – ця нова назва маміконйанового духу не завадила б, особливо нам – дашнакцаканам. Я назвав таронаканутюн “першою духовою зброєю нації”, бо свідомий тих жахливих умов, у яких наш народ веде свою нерівну боротьбу за виживання і ще змушений буде вести її завтра. У час небезпеки – зрозуміймо це добре – “меч не позичають”. Іншими словами, нашу духову зброю та керівні принципи нашої свідомости ми повинні брати не з чужих учень, невластивих сутности нашої нації, а з того духу, що спрямовує вічний хід нашої історії. Цей дух – невимовно відчутий або виражений словом – він для нас таронаканутюн. Що за моїх часів було духом “давітбекових заповітів” Сюніку? Ним, звісно ж, був той самий таронаканутюн, тільки під іншою назвою. Байдужість вірменина це духова катастрофа – це зрадництво. А як щодо любови? Нема нічого нікчемного, крім його любови, посереднього патріотизму, проте шана й відданість вірменина заповіту вражають.
Всі великі чини нашого народу є результатом відданости заповіту з боку когось із його синів. Завтра лиш ті матимуть готових до бою солдатів, хто сьогодні вірні заповіту. Колись я сформував “давітбекові заповіти”, які цілком виправлади свою назву перед лицем небезпеки та обов’язку. На основі таких же психологічних міркувань я назвав “заповітом” наші регулярні національні об’єднання в Америці. Група і заповіт це не одне й те саме. Таронаканутюн – це Заповіт померти хоробро за батьківщину. Не існує більш пропащої людської істоти, ніж невірний заповіту вірменин. Я знаю з досвіду, що число і кількість вірмен нічого не значать, якщо вони позбавлені духу. Вірменин, який невірний заповіту не матиме духу. Для вірменина не мати духу означає бути нечесним, боягузливим і слабким. Я кажу “нічого не значать” не тому, що сучасне вірменство не може переважити числом своїх зовнішніх ворогів, а тому, що позбавлена духу вірменська спільнота була і є найбільш небезпечним натовпом. Такий натовп одного разу здав наш Карс кемалістським бандам, змусивши одного з його відважних командирів – полковника Мазманйана – вчинити лицарське самогубство. Таронаканутюн це принцип заповіту, без якого вірменство, особливо сьогодні та завтра, не матиме гідного солдата й командира для готовности до самооборони.
* * *
“Нор Ор” пише: “Лідери таронського духу вимагають назву одного з вірменських районів використовувати для духу всієї Вірменії”.
Тут ми бачимо водночас неточне слововживання й хибну думку. На основі котрого з рядків “Тароні Арців”10 чи конкретно моїх статей ви вирішили, що ми хочемо замінити дух Вірменії “назвою одного з її районів”? Що означає це грубе й кричуще непорозуміння – незнання чи намір вселити хибну думку? Хіба редактору складно відрізнити “Тарон” від таронаканутюну? Таронаканутюн – це “назва району” чи духова субстанція? Хіба перших рядків моєї статті не було достатньо тим, хто хотів би зрозуміти, що дві риси духу нашої нації (ви кажете “духу Вірменії”) я вважаю таронаканутюном: жагу до творення вічних цінностей та заповіт хоробро за них померти? Навіщо я проповідую заповіт? Запитайте про це в усіх тих – солдатів чи інтелектуалів – хто хоча б один єдиний раз бачився з ворогом на кордонах Вірменії. Елементи націй – їхні чесноти і духові вади – можна зрозуміти лише в часи великих небезпек, коли ці небезпеки скидають маски. Я солдат і я знаю наш народ із трагічного досвіду. Нема вірменина, який не зміг би точно назвати слабкості свого народу, проте лиш деякі знають де заховане духове джерело вірменської могутности. Що було джерелом тих натхнення й сили, що заволоділи серцями і перами найкращих літераторів, які були совістю нашого народу? Хто з вірменських письменників, правдивих патріотів і, особливо, воїнів у часи постання перед Вірменією небезпеки духово
