Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Вільний від служби час я проводив різноманітно. Першого ранку я верхи подався до Сапіньє, де була лазня, захопивши свіжу білизну в сідловій сумці. Зовсім неподалік знаходився Каньїкур, звідки двадцять другого березня цього року почався великий наступ, подія, яка через нові переживання вже, здавалося, знову відійшла далеко в минуле. Я не відмовив собі у дивному ностальгійному задоволенні — проїхатися дорогою, на яку нас тоді штовхнуло радісне піднесення перших днів атаки. Вона починалася великим масовим похованням, де на хрестах стояли понад два десятки добре знайомих імен; це поховання свідчило про велику битву, яку не забуде ніхто з тих, хто тоді немов дивом вижив, — битву, що закінчилася біля того ж кривавого місця, де я двадцять другого березня отримав поранення, яке в шаленстві бою помітив лише за півгодини. П’ять кілометрів дороги ми тоді подолали за тридцять шість годин — вони пролетіли для нас, неначе палаючий сон, у якому поставали пейзажі та відбувалися речі, які неможливо описати.
Щодня я не міг їздити верхи, адже треба було берегти коней — їхній раціон теж був скромним. Часто я ходив гуляти, із Домаєром, Шпренгером або ще з кимось зі старої гвардії. Ми шукали на землі снаряди, що не розірвались, щоб постріляти по них — розвага, яка декому вже коштувала важких поранень. Поблизу насипу, в напрямку Аблензевіля, лежав великий закинутий табір англійців, наполовину прихований за високими, порослими кропивою пагорбами. Там залишилися купи гранат та патронів, які ржавіли серед трави та чагарника. Туди ми вирушали щовечора на велике полювання на щурів. Порох із патронів висипався у їхні нори та підпалювався, після чого звідти виривалося ціле кубло щурів, великих та жирних, як морські свинки. Їх ми добивали з пістолетів або тростинами.
Вечорами у моїй землянці ми картярували, як кажуть у Ганновері. Гроші тут навряд чи мали якесь інше призначення, ніж для гри. Також ми боролися з грипом, тобто випивали забагато шнапсу, який тут мав дивну назву «Обер Ост»[15] і ще дивніший смак. Дехто казав, що це метиловий спирт, бо він змушував непритомніти вже після кількох стаканів. Коли тут вживали цей шнапс, відбувалися страшні речі. Так нещодавно, поки ми випивали, раптово через повітряну тривогу загасло світло. Коли воно знову з’явилося, компанія сиділа за столом у тому ж складі, тільки наш оберарцт мав велику криваву рану на голові. Інший, шукаючи свого бліндажа, заснув у чагарях на насипу, в цьому стані проспав потужну газову атаку та хвалився, оскільки не було жодних наслідків, що він відкрив новий спосіб захисту від газу. Це був Домаєр у його рідній стихії. Його ентузіазм приймав небезпечні форми; вчора ввечері він пістолетним пострілом продірявив чоботи фельдфебеля, із яким мешкав, вважаючи, що полює на щурів.
Аш'є
Один шкільний приятель, якого я вже майже забув і який тепер належав до відомої ескадрильї, дізнався про мою присутність та вчора ввечері запросив мене на маленьке святкування.
Я вибрався з Аш’є та поїхав до невеличкого замку, в районі якого був розташований аеродром. Це було святкування на честь того, що командир ескадрильї, юний оберлейтенант, збив свій двадцятий літак. Мене приймали по-товариськи попри своєрідну недовіру, яка мала місце між піхотою та авіацією і походила від того, що кожен вважав своє завдання небезпечнішим. Ми порозумілися справді добре, тільки одного разу я викликав обурення, коли сказав щось про «доїхати до Парижу», адже ці люди не їздили, вони розуміли тільки «літати»; так проявляється в них гордість за їхнє нове мистецтво, яку я розцінював як обґрунтовану. Окрім цього, я раптом зауважив, що тут панує єдність та згода, які можливі лише в товариствах, скріплених давньою традицією. Де спільноти з таким чітко вираженим обличчям постають за короткий час, мусить також бути міцний дух, який своєю силою створює собі форму. Такий дух має нездоланну міць — і я гадаю собі, що ця порода, оживлена війною, здатна в завтрашній Європі грати провідну роль у війні та мирі.
У цих чоловіках я відчував нову, ще незнайому расу людей, яку я останнього року і з часів битви під Камбре зустрічав дедалі частіше. Коли глядів на ці обличчя, мене ніби осяювало; це було привітання від нового, таємничого та небезпечного життя, яке приймаєш зі страхом і радістю.
Саме тому, що я знаю, що в таких товариствах ніхто не живе довше, ніж півроку, і їх члени не можуть знати один одного довше, я був так вражений їхньою єдністю та духовним принципом, який лежав в основі.
Ким були ці авіатори? Вони були відібрані з величезної армії, яка там попереду лежала під безперервним вогнем, і являли собою еліту, яка об’єднувала потяг до найхоробріших форм війни. Такими ж були кавалеристи, худорляві вершники з гостро окресленими обличчями та блиском в очах. Вони втомилися від того, щоб сидіти у селах та замках в тилу та бездіяльно чекати на відновлення наступу. По них було видно, що вони належать до родів, які крізь віки пронесли в крові дух лицарства, і що через це вони здебільшого дивляться на роботу з машинами та механізмами, як щось не гідне їх. Адже це про них кажуть, що вони більше тямлять у полюванні та стрільбі, аніж у роботі моторів.
Але тут були й інші, які зростали в задимлених промислових кварталах та з дитинства спізнали засоби та потужності нашого століття. Вони трохи більше заглибилися в наш світ, який під їхніми холодними поверхнями палає від таємниць та чудес; вони відчули первісний дух, який вирує в атомах сталі та чавуну та запускає в рух тріскучу іскру запалювання. І все ж таки для них це зводилося до простого; вони тримали свої літаки так само міцно, як австралієць — свій бумеранг.
