Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Росіяни принесли з собою дивні гроші. Пекар показує нам купюру в 50 марок, такі собі німецькі солдатські гроші, — раніше ми таких не бачили. За цілих чотирнадцять хлібин пекар отримав від російського офіцера таку купюру. Дати решту він не міг, але росіянам було байдуже: як той сказав, кишені в солдата були вщерть напхані такими купюрами. Пекар не уявляє, що робити з цими грошима, — він би й так дав росіянину хліба. Але той наполіг на оплаті. Може, знову повертаються бодай якісь довіра й віра? Припускаю, що і нам дадуть ці гроші, обмінявши на нашу валюту, можливо, за півціни.
Хай там як, перспектива хліба є першою ознакою того, що хтось нагорі про нас таки дбає і турбується. Другий знак приклеїли поряд із вхідними дверима: це розтиражований аркуш, звернення за підписом районного бурмістра, доктора Такого-то. Заклик вимагає повернути все майно, вкрадене в крамницях і установах: друкарські машинки, робочі меблі тощо — спершу без штрафу. За умови, що таке вкрадене майно виявлять згодом, порушникам загрожує покарання відповідно до законів воєнного часу. Далі йшлося про те, що треба також віддати всю зброю. Будинкам, у яких знайдуть зброю, загрожує колективне покарання. А мешканці будинків, у яких буде завдано шкоду росіянину, підлягатимуть смертній карі. Та я не можу собі уявити, щоб наші залягали десь у засідці й підстерігали росіян. Принаймні мені така поведінка в ці дні ще не траплялася. Ми, німці, — не партизанський народ. Нам потрібні провід і наказ. Коли я одного разу цілий день їхала через усю країну радянською залізницею, похитуючись у вагоні, якийсь росіянин сказав мені: «Німецькі товариші захоплять вокзал лише в тому разі, якщо перед цим уже купили й закомпостирували квитки на платформу». Іншими словами й без жартів, більшість німців відчувають жах перед порушенням закону. Крім того, наші чоловіки зараз бояться. Здоровий глузд каже їм, що їх перемогли, що будь-яке вагання і невдоволення лише спричинять страждання і нічим не зарадять.
У нашому будинку чоловіки тепер старанно ходять і збирають зброю, від квартири до квартири, і то без супроводу жінок. Вони всіх запитують про автомати, але дістають лише старі дула без спускових гачків. Уперше за довгі часи знову чути голосні розмови німців; видно, як впевнено вони рухаються. Вони здаються просто-таки мужніми — мужніми в тому значенні, в якому це слово вживали раніше. Тепер треба подумати про якесь нове, доречніше слово, яке пережило б і лихі часи.
Середа, 9 травня 1945 — без решти дня вівторка
Досі завжди треба було дописувати про ніч. Але сьогодні в мене нема — таки справді нема — що сказати про цю ніч, крім того, що вперше від 27 квітня я провела її сама. Не з’явилися ані майор, ані узбек. Вдова відразу перейнялася насущним, зажурилася через масло, запаси якого тануть — мовляв, добре було б, якби майор їх швидше поповнив. А я тільки сміялася. Він повернеться. Я лежала всю ніч, розлігшись на ліжку, на свіжовипраній постелі, потягувалася, міцно спала і прокинулася страшенно задоволена. Помилася теплою водою, яку мені дала вдова, вдягнула чисті речі, щось насвистувала.
Це я написала о дев’ятій. А зараз одинадцята, і все виглядає по-іншому.
Знадвору нас покликали з лопатами. На вулиці ми згрібали на розі купи сміття, тачками вивозили уламки і кінський гній на сусідні руїни. Старезне вапно і будівельний непотріб, іще з часів до повітряних нальотів, зверху свіжі уламки від артилерійських обстрілів і, нарешті, ганчір’я, бляшанки та гори порожніх пляшок. Я знайшла дві листівки з бромистого срібла — німецький фабричний виріб — із безліччю відбитків пальців на фотографіях оголених обіймів. Мені пригадалося, як одного разу в Москві в бюро я на кілька хвилин залишила без нагляду німецькі та американські журнали. Потім я їх забрала, і лише коли знову взялася читати, виявила, що в кількох місцях поспіхом вирвали сторінки: реклама жіночої білизни, підв’язок для панчіх і бюстгальтерів. Росіянам такі оголошення незвичні. Сексуальності нема місця на сторінках їхніх журналів. Мабуть, ці дурнуваті рекламні фото, на які західний чоловік узагалі не звернув би уваги, здалися російському оку шаленою порнографією.
Інтерес до цього в них є, як і в усіх чоловіків. Але вдома їм такого не пропонують. Може, і дарма. Адже так вони нафантазувалися б досхочу про ці ідеальні фігури й врешті не кидалися б на першу-ліпшу літню чи потворну жінку. Про це ще варто поміркувати.
Коли я близько десятої піднялася в квартиру на ковток ячмінної кави, там уже був майор, сам. Він чекав на мене, прийшов попрощатися. З його коліном справи кепські, тому йому надали два місяці відпустки, які він проведе в закладі для військових біля свого рідного Ленінграда. Від’їздить він уже сьогодні.
Він дуже серйозний, майже суворий, тримається мужньо. Акуратно перемальовує мою адресу на клаптик паперу: хоче писати, залишатися зі мною на зв’язку. Фото, яке він просить, я дати не можу, бо в мене його нема. Жодного. Все моє зазнімковане минуле, зібране в одному альбомі з товстою обкладинкою, загинуло під час бомбардування, згоріло. А до нових світлин у наступні тижні справа не дійшла.
Майор довго на мене дивиться, ніби хоче сфотографувати очима. Тоді цілує по-російськи в обидві щоки і, накульгуючи, йде геть, не озираючись. Мені трохи тужливо, трохи порожньо всередині. Я думаю про шкіряні рукавички, які він нині вперше показав, елегантно тримаючи їх у лівій руці. Одного разу вони впали на підлогу. Він поспіхом їх підняв, але я помітила, що вони розпаровані: одна рукавичка була зі швами ззаду, інша ж гладенька. Він знітився, відвів погляд. В ту мить він мав дуже привабливий вигляд у моїх очах.
Знову надвір із лопатою, гребти на розі. Після цього ми хочемо піти пошукати дрова для пічки, бо вся ця горохова юшка жере купу палива. Раптом мені спадає на думку, що більше ніхто не принесе мені їжу, свічки і цигарки. Треба якось обережно сказати про це вдові, коли вона повернеться від
