Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Ось так у мене з’явилися додаткові гроші, і саме тому я зі спокійною душею віддав Рудому Опудалу двісті гривень. Мене трохи мучила совість за те, що я зробив. І розлучитися із цими двомастами гривнями мені було навіть радісно.
Я все нижче і нижче опускався у своїх власних очах, і найстрашніше — не розумів, як вибратися з цього болота, що засмоктувало мене. А іноді мені ставало страшно: може, я насправді й не хочу з нього вибиратися?
* * *
З самого ранку батьки зателефонували мені й привітали з Днем народження. У мене ніколи не було якогось особливого відчуття у цей день. Якби не сім’я, я б взагалі забував про нього. Так було і цього разу. Абсолютно стандартний службовий день з якоюсь безглуздою роботою. Вже пізно ввечері, коли я збирався лягати спати, задзвонив телефон:
— Алло, — здивовано промовив я.
— Алло. Сину, привіт, — напівпошепки привітався зі мною Батько. — 3 Днем народження. Ти знаєш, що я дуже тебе люблю, ти у мене найкращий. Побажаю тобі лише здоров’я і залишатися таким же хорошим хлопцем.
— Дякую. Чому ти шепочеш?
— Сину, я в тюрмі.
— Ого. Оце так новина.
— Так. Мусора все-таки знайшли привід.
— На скільки тебе закрили?
— На три роки.
— Прямо, як у мене контракт, — посміявся я. — Дембельнемося майже разом.
— Все, сину. Я маю віддавати телефон, бо тут це заборонено.
— А чий це телефон?
— Однієї людини.
— Ну добре. Телефонуй тоді в будь-який час.
— Так. Давай, синку. Ще раз зі святом.
* * *
Йшов місяць за місяцем. Я змінювався. У цьому році мені виповнилося дев’ятнадцять років. Але чи став я дійсно старшим? Ну, за останній рік я точно подорослішав більше, ніж, напевно, за кілька років у цивільному житті. До речі, у десанті я повністю вилучив зі своєї мови слово «останній», тут замість нього вживають «крайній».
Як змінилася моя думка про армію? Достатньо, аби я не хотів мати жодного стосунку до цієї структури, яка по суті своїй є збіговиськом алкашів із підвищеним почуттям власної важливості через блакитний колір у деяких елементах свого одягу.
Я втомився слухати вигадки про повій, пиятики, втомився брати участь у словесних конфліктах і змагатися в їх колючості, коли хтось намагався за мій рахунок самоствердитись. Я настільки розкис, що справді був схожий на невдаху, якому можна звісити ноги на плечі.
Колектив був мені вкрай неприємний. Були ті, з ким я міг спілкуватись, але це одиниці серед сотні людей, які мене постійно оточували.
Місцевий менталітет був особливим. Я іноді відзначав, що один і той самий чоловік у формі й без неї вів себе по-різному. Таке враження, що рівень моралі у людей падав одразу, як тільки вони одягали форму. Я не запитував, і мені було все одно, однак я постійно чув розповіді про те, як чиясь офіцерська дружина переспала з якимось солдатом, як чийсь чоловік переспав із чиєюсь дружиною. Складалося враження, що ти серед суцільного лайна. У частині було багато хороших офіцерів, але їх, на жаль, було значно менше, ніж тварюк із офіцерськими погонами.
І жарти були дебільні. Два знайомих сержанти на навчаннях ішли через ліс і побачили сплячого під деревом солдата. Вони підійшли, взяли його кепку, відрізали дашок і пішли. Запитайте, навіщо? Армійський гумор — дуже специфічний. Рідко можна натрапити на який-небудь витончений жарт. В основному все зводиться до того, аби щось зіпсувати чи непомітно украсти, а потім дивитись, як людина метушиться у пошуках зниклої речі. Одного разу Руде Опудало заховало автомат мого товариша по службі й вимагало з нього пиво. Ось такі жарти.
Такий образ десантника цього часу. Навіть офіцери-десантники. Якось вночі строковики стояли в наряді, й до них у гості заглянув п'яний товариш прапорщик. Саме цей персонаж любив познущатися над солдатиками, обізвати, «пробити раму», іноді украсти, як він згодом вкраде мій рюкзак зі спортивним одягом. І от строїв він, строїв наряд півночі, пив пиво, а потім пішов у туалет і зник Минуло двадцять хвилин, півгодини, наряд уже хвилюватися почав. Потрібно йти і перевіряти. Черговий пішов у туалет, і бачить старшину, який сидить голою сракою в дірці, ноги стирчать у щілині під дверима, а він спить обісцяний. Наряд розбудив його, той проспав до ранку на вільному ліжку і пішов.
Такий стиль поведінки культивувався роками, десятиліттями. Ця атмосфера створювалася солдатськими приказками, афоризмами, жартами нижче поясу. У радянській армії плекався образ п’яного бидла як основного героя солдатського фольклору. На жаль, українська армія не змогла якісно змінитись за минулі двадцять з хвостиком років. І навіть армійська еліта — десантники — була з’їдена цієї корозією пропаганди бидлостилю.
Я весь час жалів себе, жалів за те, що я потрапив у гаку погану історію. Але насправді я був сам у всьому винен. І дуже скоро я в цьому розібрався.
* * *
Було звичайне бригадне шикування, і не передбачалося нічого цікавого. Але раптом нам усім наказали підійти ближче до трибуни, очевидно, щоб добре почути Комбрига. Вся бригада підійшла ближче, змістилася до центру, і Комбриг почав говорити. Йшлося про те, що якийсь солдат написав лист у прокуратуру і розписав у ньому, як Нач. фін збирає гроші з солдат та сержантів. «Я знаю цю людину багато років і впевнений у її сумлінності», — говорив Комбриг, переконуючи нас таким чином у її чесності. Хоча дивно. Абсолютно всі, хто там був, знали правду. Для кого був цей спектакль? «Будьте чоловіками. Не пишіть анонімні листи, а вийдіть зараз і висловте свої претензії та звинувачення. Вийдіть зараз зі строю і скажіть все в обличчя!», — намагався маніпулювати головний начальник. Тепер зрозуміло. Цей спектакль не «для кого?», а «для чого?». Максимум — знайти конкретних незадоволених, але таких дурнів не знайшлося. Мінімум — спробувати залякати усіх інших, щоб більше й не думали щось комусь писати.
Для мене ця ситуація була щирим признанням Комбрига в тому, що він не просто замішаний, а ще й зацікавлений у тому, щоб у бригаді процвітала корупція. Ніколи в житті не повірю, що він не знає, що твориться у нього під носом. Я приїхав у бригаду, і вже через тиждень знав про те, що можна отримати всі виплати одразу, якщо дати Нач. фіну
