Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Я тобі дам пизди, — раптом вимовив він.

Дещо зігнувши коліна, я приготувався, щоб ухилитись від удару, який зараз полетить у мене. Це добре, але що робити далі? Якщо я його вдарю, у цих шакалів нарешті з’явиться можливість організувати мені серйозні проблеми. Я чекав і прокручував у голові варіанти подальшого розвитку подій.

— Ротний приїде з курсів, я тебе звільню. Зрозумів?

— Так точно.

Він просвердлив мене п’яним поглядом ще кілька секунд і пішов до кабінету. До мене підійшов черговий.

— Тобі потрібно переводитися. Вони ж не злізуть із тебе.

— Влітку буду вступати до академії, тому мені недовго залишилося тут.

— Ну, дивися сам. Я на твоєму місці не терпів би цього.

— Радій, що ти не на моєму місці, — вимовив я засміявшись.

Через півгодини Пузатий вийшов сам і пішов у туалет. Пробувши там хвилин десять, він вийшов. Командирським тоном:

— Чому параша брудна?

— Перед відбоєм все милося.

— Хочеш сказати, що я брешу? — Пузатий зморщив лоб і зробив вираз обличчя для розборок у сільському клубі.

— Зовсім ні. Зараз приберу.

Він пішов у кабінет, а я покликав чергового і попросив постояти за мене на тумбочці, доки я перевірю, де там брудно.

Зайшовши в туалет, я побачив оббльовану дірку. «От же підар», — подумав я про себе, а вголос лише стримано видавив «блядь».

Запах алкоголю і цигарок стояв на всю кімнату. Я відчинив вікна, підключив шланг до крана і напором змив усе в толчок. Не думало ж це чмо, що я руками буду після нього прибирати.

Фу, яка ж він погань. З яким же задоволенням я б ум’яв кулак у його пику. Я ще не знав, що війна надасть мені таку можливість.

Ну, а поки що я слухняний шматок м’яса.

За десять друга мене змінили, і я пішов відпочивати. Коли йшов, офіцери мого підрозділу все ще відважно несли службу в неробочий час.

* * *

Чи шкодував я, що пішов служити на три роки замість одного року строкової служби? Однозначно — ні. У мені все ще жевріла надія стати офіцером і побудувати військову кар’єру. Ну і, звичайно ж, мрія потрапити на війну нікуди не зникла, і час від часу я цікавився різними варіантами, як це можна зробити. З десятків розмов на цю тему, зокрема з людьми, які вже їздили на війни у складі миротворчих місій, я зрозумів, що без хабара зробити це неможливо. Усі називали приблизно одні й ті ж суми.

Я дочекався кінця весни, і настав час знову пробувати вступати. У процесі збору документів я зіткнувся з проблемою — потрібна була характеристика з мого підрозділу. Я підійшов з цим питанням до командира роти, він без проблем погодився. Але через кілька годин до мене підійшов Зампотех і з претензією запитав:

— Ти що, зібрався вступати на офіцера?

— Так точно, — якось ніяково видавив я із себе, немов би мені було соромно за це. Напевно, на мене вплинув його зневажливий тон.

— Твій безпосередній командир Я. І Я буду вирішувати, що тобі й коли писати.

— Напишіть мені, будь ласка, характеристику.

— Коли закінчиш машину.

Я не знав, що відповісти.

— Зрозумів? — продовжив він.

— Але вона потрібна зараз, щоб я міг подати документи.

— Ти все встигнеш, я в тебе вірю.

Розмова на цьому закінчилась.

Увечері в гуртожитку я знову взяв у руки книгу і спробував зрозуміти зміст тексту, написаного чужою для мене мовою. Я був серйозно налаштований кардинально щось змінювати, навіть домовився з одним старослуживим про безкоштовні консультації з ремонту БМД. І тут трапилася непередбачувана ситуація, по-науковому — форс-мажор.

У понеділок на зарядці у мене сильно заболіло вухо і піднялася температура. У медроті мене відправили у шпиталь на обстеження до лікаря, там мене оглянули, сказали, що нічого серйозного, і дали звільнення на три дні. Усі ці три доби я провалявся в гуртожитку з температурою. Повернувшись у частину, я підійшов до ротного і сказав, що мені дуже погано, з вуха тече гній, і мені знову потрібно до лікаря. І я заново пройшов закільцьований алгоритм з тією лише різницею, що до звільнення на п’ять діб мені додали антибіотик. Через п’ять днів мені не стало краще, і я знову почав просити у командування відправити мене у шпиталь. Зовнішній вигляд моїх командирів говорив сам за себе: «Як смієш ти хворіти, солдате, коли ворог біля воріт і територія частини неприбрана?». Загалом, мене не відпустили. Але в той момент мені було наплювати на їх заборони, і після шикування я тихо сам пішов у медроту, там мене записали і знову дали направлення. І я втретє відправився у шпиталь, але вже не у місцевий, а в місто Дніпропетровськ. По дорозі я зателефонував ротному, доповів про ситуацію, у відповідь почув, що мені будуть непереливки… та пофіг, мені вже непереливки.

У Дніпрі мене оглянули і сказали готуватися до шпиталізації. У мене був отит і неврит внутрішнього вуха. Я повернувся в частину з бронь-папірцем — направленням лікаря. Ротний уважно подивився на нього, нічого не сказав і відправив оформлятися. Взявши з собою потрібні речі, я поїхав назустріч пригодам… у міський шпиталь.

Мене поклали в палату на шість місць. Окрім мене, там були ще три військових пенсіонери, два полковники і один майор. Офіцери у відставці вели тужливі бесіди на тему служби, Афганістану і різних аспектів армійського життя. Сперечалися до хрипоти з причин, які виїденого яйця не варті. Один з них розмовляв особливою мовою, коли до фрази з п’яти слів додається сім матів. Та-ааа, він був справжнім військовим. «Армія без мата, як солдат без автомата». Цей афоризм, напевно, був вигаданий, щоб виправдати обмеженість ось таких майорів. Я нічого проти матів не маю, але мова, заснована на матах, свідчить про обмеженість і тупоголовість мовця.

Я мав вільний вхід-вихід із території шпиталю. Тому я там з’являвся лише на процедури, поспати й іноді поїсти. Весь інший час я гуляв по Дніпру, їв у кафе і просто розглядав людей, сидячи в парку на лавочці, як маніяк. Близько восьми місяців я не бачив нічого, крім сірого бетону і лісу. Так, у моїй новій частині було веселіше, ніж у «Десні», але армійська побутовщина дуже швидко приїдалась і починала тиснути своєю сірою безликою масою. На це нашаровувались особисті проблеми з, так би мовити, робочим колективом, невпевненість у майбутньому, ну і весь букет психологічних проблем затюканого підлітка укупі з