Лице ненависті - Віталій Олексійович Коротич

не впізнаєш на перший погляд. Якось довелося мені поснідати з Армандом Хаммером, відомим промисловцем та мільярдером, дуже розумною людиною, прихильником торгівлі з нашою країною. Хаммер виявився сухеньким, дуже рухливим дідком у найстандартнішому костюмі масового пошиву. їв досить скромно (шматочок сиру з грінкою, чай без цукру), діяв енергійно («Якщо бажаєте, можна до обіду полетіти до мене на завод, потім мені треба до Вашінгтона, а на обід повернемося сюди»). Вирізняли Хаммера у натовпі хіба що особливо ввічливі офіціанти й ресторанний «метр», який особисто сервірував нам стіл.

Є давня акторська істина про те, що «короля має грати оточення». В Америці це завжди слушно, бо людина тут визначається перш за все тим, з ким і де вона зустрічається, де працює, в яких готелях живе,-де обідає, на якому автомобілі й куди їздить. Не знаю суспільства, запрограмованого й поділеного навіть у подробицях немилосердніше за суспільство американське.

Тут все пізнаванне. Знайомий лікар хвалився мені, що він втратить клієнтуру, якщо не змінюватиме свій автомобіль на новий що два роки; в Нью-Йорку є парадні двері, до яких непристойно під’їздити на старому й немодному авто. Якось я збирався зупинитися в Нью-Йорку лише на три дні й спитав у аеропорту імені Кеннеді в спеціального чергового, який допомагає приїжджим з пошуками житла, де він порадить мені оселитися. Черговий поцікавився, що я роблю. Потім подумав-поміркував і дуже чітко сказав, що людині мого кола випадає оселитися там і там. Коли я попросив знайти щось простіше, черговий не те що сприйняв це із зневагою, але поставився як до людини, яка в суспільстві поводиться неналежним чином.

Вчора увечері по телебаченню передавали репортаж з крамниці одягу «Біжан». Костюми там коштують від півтори тисячі доларів і вище (в сусідньому, «звичайному» закладі можна придбати на цю суму десять-дванадцять вовняних костюмів-трійок), ковдри з хутра — найдешевші по п’ятнадцять тисяч доларів (автомобіль класу нашої «Лади» коштує тисяч п’ять). Власник крамниці повідомив репортерові: «Я працюю для людей, в яких є все; їм бракує лише моєї фірмової етикетки на підкладці -г- свідченя приналежності до еліти. І вони готові платити за таку етикетку...»

Якщо ви завжди обідаєте в тому самому ресторані і шиєте в того самого кравця, ви зустрічаєтеся щоденно з тим самим колом людей, і знамените американське «ланч-тайм» — «обідня перерва» — стає порою скріплення колишніх зв’язків та налагоджування нових. На цьому не заощаджують; суспільство розсортоване на усіх рівнях і за багатьма ознаками. Не ображайтесь,, коли вже при знайомстві у вас спитають, де винародилися, в якій школі та в якому університеті вчились, де живете зараз і коли та який автомобіль ви придбали. Якщо ви іноземець, запитання однаково будуть спробою звести вашу долю до спільного, зрозумілого по цей бік океану знаменника. Наприклад, у мене тут часто запитують, скільки я заробляю на рік; дуже дивуються, коли кажу, що колись був лікарем, а тоді кинув цей фах; запитують про гонорари, про автомобіль, про те, шив я костюм чи купував готовий. Якщо починають шанобливо перезиратися, то не тоді, коли я кажу, скільки книжок і якими мовами в мене їх виходило, а тоді, коли з’ясовується, що на телебаченні в нас щомісяця є «моя» годинна програма.

Такий це світ: таким його робили, і такий він вдався. Гроші регулюють чимало взаємин і репутацій, стають не лише засо­бом придбання ковбаси у крамниці, а й твоєю характеристикою. Тут ніхто не повірить у твій розум та енергію, якщо ти заробляєш мало. На кожній посаді є система надвишок і премій — стимуляцій за ініціативність. Надвишки ці на всіх суспільних рівнях виглядають по-різному; десь вони є частиною заробітку, і якщо ти не заслужив їх — шукай іншої роботи. Офіціанти, гардеробники, таксисти, покоївки взагалі основну частину свого бюджету формують з «типе» — чайових. Є навіть офіційні таблиці, у яких пояснюється, кому і скільки давати. Швейцару в готелі чи готельному кур’єрові належить не менше як 50 центів за перенесення однієї валізи від ліфта до твого номера. Офіціантові належить 10—15 відсотків по­над загальну вартість замовлення чи, якщо, наприклад, сніданок включено у вартість номера (що в Америці трапляється рідко), однаково лишати чайові на столі. Покоївці належить давати не менше п’яти доларів наприкінці тижня; це мінімум — інакше вона може спитати, чим завинила. Моя покоївка звернулася до мене з івшим проханням: підняла торшер і попрохала, щоб я клав чайові під нього. «Тільки ви в суботу виходите з номера,— сказала вона,— а стара мимра-рахівник вже відчуває, що у вас на столику п’ятірка для покоївки,— вона біжить в номер, поки я ще заступлю на чергування, і цупить банкноту. Прошу вас, кладіть під торшер». Класти слід неодмінно. Тут є навіть легенди щодо того, що буває з економії на чайових. Один журналіст цілком серйозно мене переконував, що в готельної обслуги є система секретних по- значок-характеристик, якими непомітно класифікуються валізи гостей. В третьому або четвертому готелі речі нещедрого породожнього можуть постраждати...

Перукареві годиться долар понад рахунок, хоч нині в Нью-Йорку постригтися дешевше, як за шість доларів, не можна Таксистам треба давати 15 процентів над рахунок лічильника, хоч нью-йоркське таксі й так дороге.Якщо тобі допоміг ліфтер, слід винагородити й ліфтера А якщо тобі дозволили скористатися з телефону адміністратора в готелі чи у крамниці, слід ввічливо запропонувати гроші чи покласти 25 центів біля апарата. Слід засвоїти, що задурно тут особливих благ не здобудеш; як сказав мені один знайомий співак, «задурно лише пташки співають».

Коли в тебе немає зовсім нічого — не живи в готелях, не задивляйся на таксі, не телефонуй, не користуйся ліфтами. Втім, щодо ліфтів та безгрошів’я, то й тут виявився можливим варіант нетиповий, про який я вичитав з «Нью-Йорк тайме» за 24 вересня. Цитую: «Мати з двома маленькими дітьми, одному з дітей лише 6 тижнів, учора виявлені в старому приміщенні для двигуна ліфтів. Вони жили там — під дахом у Брукліні. Поліцейський офіцер Джон Комтелло повідомив, що він наштовхнувся на них, виконуючи звичайний обхід дахів на Саттер-авеню». Але таке повідомлення для різноманітності., Єдині, кому тут можна не давати чайових, так це музейним екскурсоводам,— вважається, що люди вони дуже-інтелігентні, а значить, повинні задовольнятись малим. Але людині, яка, присвічуючи ліхтариком, проводить тебе в залі після початку кіносеансу, слід дати не менш як півдолара. Є навіть старий анекдот про глядача, що вирішив заощадити, втупився в екран і удав, що не помічає чоловіка з ліхтариком. Той пом’явся поруч, а