Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Німці були так упевнені в лояльності французів, що 28 червня, на третій день після офіційного припинення воєнних дій, до Парижа приїхав на екскурсію Гітлер. Гадаєте, фюрер їздив містом у панцернику, дивлячись крізь оглядову щілину? Ні, він спокійнісінько ходив пішки! «Від Тріумфальної арки ми пройшли до Будинку інвалідів, і Гітлер постояв трохи перед гробницею Наполеона», — згадував Альберт Шпеєр.

З перших днів ріс і міцнів не рух Опору, а пієтет багатьох французів перед главою Третього рейху. У ньому вбачали нового Наполеона, який об’єднає Європу. Не буде кордонів, не буде війн, ну а до прапорів зі свастикою, якими рясніє Париж, можна звикнути.

А які молодці у сталевих шоломах пройшли переможним кроком Єлисейськими Полями! Тисячі парижанок були в захваті: от де справжні чоловіки! Свої, нездатні захистити країну, їм не рівня...

Розквітнув «горизонтальний колабораціонізм» — таку іронічну назву дістала «любов» француженок до завойовників. Звичайний, «вертикальний», не відставав.

Часом на співробітництво йшли з ідейних міркувань. Так, колишній видатний комуніст Жак Доріо став заповзятим нацистом (різниця здалася йому не дуже значною) і восени 1941 року вирушив на Східний фронт у складі легіону французьких добровольців. Законодавиця мод Коко Шанель задовго до війни називала Гітлера великим європейцем, а 1940 року почала співпрацювати з абвером (кодове ім’я F-7124). Німецька розвідка використовувала її широкі міжнародні зв’язки для вербування агентів. Але частіше цілі колаборантів були суто меркантильні.

Яскравий приклад — громадянин Франції з 1925 року Олександр Альохін, знаменитий гросмейстер. На його віллі під Парижем оселився важний есесівець. Альохін побоювався, що він привласнить колекцію його картин, і старався сподобатися новій владі. У турнірних партіях на його боці шахової дошки стояв прапорець зі свастикою. До того ж він написав для есесівського журналу статтю, де стверджував, що євреї полюбляють шахи тільки через жагу до збагачення. Не допомогло — з картинами довелось розпрощатися...

Багато французів зробили радісне відкриття, що тепер можна шляхом доносу звести особисті рахунки або усунути конкурента. Керівника театру «Гранд-опера» Сержа Лифаря викликали до гестапо для перевірки національності. Хтось доніс, що він прихований єврей, бо народився в Києві, а його прізвище, прочитане з кінця, майже збігається з іменем «Рафаїл»... Лифар у липні 1940 року особисто показував свій театр Геббельсу, а в вересні 1941-го надіслав Гітлеру привітання у зв’язку із взяттям Києва. Проте йому довелося виправдовуватись перед офіцером гестапо і як останній аргумент продемонструвати інтимну частину свого тіла...

Паростки Опору

Повії та знаменитості — це ще не народ. Але й робітничий клас Франції не поспішав боротися з окупантами. Ті могли на нього покластися, про саботаж не було й мови. За станом на 1 січня 1942 року 3030 підприємств країни сумлінно виконували замовлення вермахту (для порівняння: у Польщі їх було лише 316).

Але 1942 року ситуація почала мінятися. Втрати вермахту на східному фронті компенсувалися за рахунок призову німецьких робітників. Їм на зміну німці вербували, а потім забирали силою жителів окупованих країн. Із Франції запланували для початку 350 тисяч осіб. За кожних трьох обіцяли випускати на волю одного військовополоненого.

Молоді французи менш за все хотіли виснажуватись на німецьких заводах і в шахтах. Вони дедалі частіше ховалися чи йшли в ліси. Там можна було зустріти збіглих військовополонених різних національностей та диверсантів, яких закидали на парашутах з англійських літаків. Так з’явилися паростки Опору — поки що поодинокі.

Гільйотина для героя

Англійці вбачали в де Голлі втікача, який вважатиме за честь служити в армії Його Величності. І дуже здивувалися, що цей учорашній полковник має на меті «відновити незалежність і велич Франції». Не більше й не менше!

Він хоче очолити боротьбу французів проти нацистської Німеччини і створити власні війська, не маючи на те жодних повноважень, не маючи коштів... Хто він — новий Дон Кіхот чи самовпевнений вискочка? В інший час із нього просто посміялися б, але влітку 1940 року англійцям було не до сміху: вони з дня на день чекали німецького вторгнення. Останнє слово було за прем’єр-міністром. На Черчілля 49-літній енергійний генерал справив добре враження, і він вирішив дати йому шанс.

18 червня де Голль вперше виступив по радіо, закликаючи французів не втрачати надію і продовжувати боротьбу. При цьому назвав уряд Петена прислужником ворога. Ображений маршал швидко відреагував: суд у Віші заочно засудив бунтівного генерала до смертної кари з конфіскацією майна.

23 червня британський кабінет міністрів заявив, що визнає де Голля «главою вільних французів». Йому пообіцяли фінансові кредити. Під його оруду було передано французькі військові частини, які знаходилися в Англії. Проте багато офіцерів і солдатів не схотіли мати справу з де Голлем і повернулися на батьківщину. «Ми присягали маршалу Петену», — казали вони. Петен в очах більшості французів усе ще залишався національним героєм.

За три місяці деголлівський комітет «Вільна Франція» зібрав менше семи тисяч багнетів, а втім, залишалася надія на колонії. У північноафриканських Алжирі, Марокко і Тунісі адміністрація підтримувала режим Віші. Натомість в Екваторіальній Африці — Чаді, Камеруні, Конго та Габоні — «вільним французам» посміхнулася удача. Там успішно попрацювали представники де Голля полковники Леклерк і Лармій.

Двовладдя

«Ми, генерал де Голль, Глава вільних французів, заявляємо... постановляємо... встановлюємо...». Саме так починалися маніфести та постанови генерала, які він видавав восени 1940 року в Екваторіальній Африці «від імені французького народу і Французької імперії». Захоплений ідеєю відновити велич Франції, він поводився як монарх, хоча не мав тоді жодної дивізії. Леклерку пощастило розжитися двома допотопними панцерниками, які він гордо іменував «механізованою колоною». У нього, як і в де Голля, не було ані крихти самоіронії, натомість була безмежна віра в себе й у свою справу.

З Черчіллем і Рузвельтом де Голль із самого початку поводився на рівних. Наприкінці 1941 року він приєднав до «Вільної Франції» невеликий острів Сен-П’єр у північній Атлантиці, вигнавши звідти за підтримки населення адміністрацію Віші. Сполучені Штати обурились: як він насмілився без їхньої згоди?! Де Голля сповістили, що американці, аби його налякати, посилають туди свій крейсер.

— Якщо він увійде у французькі територіальні води, наші зроблять йому попередження, — відповів де Голль.

— А якщо він не зупиниться?

— У цьому сумному випадку наші стрілятимуть...

Незалежний і амбітний глава вільних французів дедалі більше дратував британське й американське керівництво, тим паче що число його прихильників швидко зростало. Черчілль як справжній англієць цінував незламний дух де Голля і багато йому за це пробачав, натомість американці вирішили замінити свавільного лідера.

Зручна