Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Не треба навчатися на історичному факультеті, щоб зрозуміти цю схему та простежити, як вона призвела до війни в Україні. Аби протидіяти комусь на кшталт Володимира Путіна, треба відкинути самозаспокоєння, що запанувало в країнах вільного світу після падіння «залізної завіси». А це зовсім нелегко. Він використовує діалог на свою користь, водночас нічим не поступаючись. Рік за роком, коли ситуація з правами людини у Росії поступово погіршувалася, західні політики та експерти, такі як Кондоліза Райс і Генрі Кіссинджер, виправдовували слабкість Заходу в протидії Путіну, говорячи, що росіяни сьогодні живуть краще, ніж у Радянському Союзі.
Перш за все саркастичне вітання їм за те, що образили нас несміливою похвалою! Але замість порівнянь із 1950-ми чи 1970-ми роками що можна сказати про 1990-ті? Не важко покращити життя порівняно з часом тоталітарного комунізму Сталіна чи Брежнєва, але як щодо часу Єльцина? Як щодо руйнування під пильними поглядами райс та кіссинджерів усього світу всіх нещодавно створених демократичних інституцій у Росії? Якщо права радянських людей та політичних в’язнів величезного ГУЛАГу мали значення для стількох лідерів та громадян вільного світу (а вони значили справді дуже багато), то чому у XXI столітті дисиденти не заслуговують на подібну увагу та повагу? Ефективна політика базується на принципах. Рональд Рейган міг вести переговори зі своїми радянськими колегами, але, як одного разу сказав мені Вацлав Гавел, Рейган передусім клав на стіл список політичних в’язнів!
У перші роки своєї діяльності як політичного активіста я часто казав, що Путін є російською проблемою, розв’язувати яку мають росіяни, але якщо ігнорувати його амбіції, то скоро він стане регіональною, а потім і глобальною проблемою. І от ця прикра трансформація відбулася, і через неї сьогодні гинуть люди. Слабка розрада — чути: «Ви були праві!» Вона ще слабша від того, що так мало робиться задля зупинення путінської агресії навіть тепер. Який сенс говорити, якщо ви повинні були почути й діяти, а натомість, як і раніше, не чуєте чи не дієте?
В останні двадцять років мантра взаємодії та відмови від звинувачення диктатур у злочинах — особливо якщо це важливі ділові партнери — настільки вкоренилася, що навіть вторгнення до суверенної європейської країни не в змозі її похитнути. Звісно, Сполучені Штати та Євросоюз ввели санкції проти російських посадовців та певних галузей економіки, але переважно замало або запізно. При цьому вони все ще відмовляються визнати потребу в осуді та ізоляції Росії як небезпечної жорстокої держави, на яку перетворив її Путін. Нинішнє покоління західних лідерів ніяк не бажає зізнатися собі, що зло все ще існує в цьому світі й що з ним треба боротися всіма можливими засобами, а не вести переговори. На сьогодні зрозуміло, що демократичні країни XXI століття не готові до такої боротьби. І питання про те, чи зможуть і чи захочуть вони до неї підготуватися, залишається відкритим.
Дуже небезпечно вірити, що падіння символу є тим самим, що й кінець того, що цей символ уособлює. На жаль, спокуса такою ілюзією є майже непереборною. Люди мають сильну прив’язку до різних символів та тверджень, особливо коли ті схожі на щасливе закінчення довгої страшної казки. Свого часу Берлінська стіна стала буквальним та фігуральним поділом світу на добро і зло, світло і темряву. І, коли радісно схвильовані німці оточили цей укріплений мур та вдарили по ненависній стіні кувалдами, було легко повірити, що переможене саме зло.
Безумовно, для святкування були причини. Сотні мільйонів людей прокидалися від тоталітарного жахіття, що тривало десятиліттями. Дуже скоро впала й сама «імперія зла». Територія площею понад шістдесят сім сотень кілометрів — чверть земної кулі, що простяглася від Чукотського півострова на Далекому Сході Росії до Берліна, — ледь не за одну ніч перейшла від комуністичних репресій та економічного занепаду до світлих сподівань демократії та вільного ринку. Це була по-справжньому чудова й незабутня мить.
Були також більш практичні причини для святкування. Знімалася звична вже загроза ядерної війни. Адже три покоління людей виросли на навчаннях ховатися в укриття та розмовах за обідом про «взаємно гарантоване знищення». Незчисленні мільярди доларів пішли на військові заходи та контрзаходи, що незабаром обіцяли стати нікому не потрібними. Отримані в результаті «мирні дивіденди» обіцяли привести до нової ери процвітання, принаймні про це йшлося в загальноприйнятому сценарії.
Я вже писав про те, що в шахах я називаю «тягарем минулого успіху». Кожна перемога дещо послаблює переможця, заважаючи йому докласти максимальних зусиль, щоб поліпшити результат. Тим часом переможений знає, що припустився помилки, щось пішло не так, а тому він тяжко працюватиме, щоб зіграти краще наступного разу. Щасливий переможець часто припускає, що виграв просто тому, що він такий видатний. Проте зазвичай переможець — це просто гравець, який зробив помилку передостаннім. Щоб подолати цю тенденцію й засвоїти уроки перемоги, потрібна неабияка дисципліна.
Природною людською реакцією після перемоги в Холодній війні було обійняти колишнього ворога. Клінтон та Єльцин якраз обіймалися та сміялися. Європейський Союз і НАТО радо вітали країни колишнього радянського блоку, передаючи мільярди доларів на допомогу новоприбулим. Стосовно ж економічних і політичних реформ батоги ізоляції та стримування були відкинуті на користь нової політики Заходу, заснованої на самих лише пряниках. ЄС та інші інституції пропонували новозвільненим країнам стимули долучення до повноправного партнерства в разі хоча б мінімального дотримання умов політичної прозорості та економічних реформ. Такий принцип взаємодії досяг великого успіху в Східній Європі, незважаючи на те, що для багатьох це був доволі важкий шлях.
Утім, цей метод розширення застосовувався також там, де тиранія не була до кінця викорінена. Країни, де репресії в радянському стилі лише трохи змінили свої назви, запрошували до клубу з мінімумом вимог та мінімумом віддачі. На Заході превалював принцип: «Гаразд, рано чи пізно вони однаково до цього прийдуть. Демократія перемогла, поганці опинилися на узбіччі історії. Ми
