Вінценосні розпутниці - Василь Лазарович Микитась

За «оди похвальні», «оди духовні», панегіричні «слова» і «надписи», за пропаганду ідеї розквіту вітчизни під опікою освічених правителів ще сучасники дорікали Ломоносову. Навіть О. Сумароков, над яким підсміювалися, справедливо писав: «Не завидую тебе, что, следуя общему обычаю ласкати царей, нередко недостойным не токмо похвалы стройным гласом воспетой, но ниже гудочного брацания, ты льстил похвалою в стихах Елисавете. И если бы можно было без уязвления истины и потомства, простил бы я тебе ради признания твоея души ко благодеяниям». За улесливий тон в одах нікчемним царям та їхнім фаворитам «російському Піндару» — Ломоносову дорікав і О. Радищев, хоча водночас і пробачав генієві за одописання в окремому нарисі «Подорожі з Петербурга в Москву».

О. Пушкін писав: «Ломоносов заповнив урочисті свої оди пишномовною хвалою; він прямо називає благодійника свого графа Шувалова своїм благодійником; він у якійсь придворній ідилії оспівує графа К. Розумовського під ім’ям Полідора; він віршами поздоровляє графа Орлова у зв’язку із поверненням його з Фінляндії…» Водночас поет визнає Ломоносова великою людиною, кажучи, що той створив перший університет у Росії й сам був «першим нашим університетом» за багатогранністю знань. Але біда, що в тому університеті професор поезії, ораторського мистецтва і красномовства мусив служити як «чиновник, а не поет, натхненний з неба, не оратор, що сильно захоплює».

Та звинувачувати вченого в підлабузництві навряд чи можна. То була данина традиції. Міг Ломоносов бути й іншим: коли фаворит Єлизавети і братів Розумовських, перший куратор Московського університету Шувалов «пожартував» над вченим, той з гідністю відповів: «Не токмо у стола знатних господ или каких земных владетелей дураком быть не хочу, но и ниже у самого Господа Бога». Не всі поети мали сміливість так сказати, швидше навпаки, за що отримували ордени і подаяння.

Ще до коронації Єлизавета мала «альковні романи» і кількома двірськими молодиками, у тому числі зі своїм ад’ютантом і співучасником п’яних оргій О. Шубіним, якого згодом, аби не муляв очей, заслали далеко в Сибір.

Згодом фаворитами Єлизавети стають брати Розумовські — нащадки небагатого реестрового козака Розума з хутора Лемеші Козєлєцького повіту на Чернігівщині. Це вже ціла історія, про яку варто сказати докладніше.

Старшого із Розумовських — двадцятилітнього півчого Олексія — запримітив за чудовий голос переяславський поміщик, урядовий комісар по вивозу угорського вина із Токаю, яке полюбляла Єлизавета, полковник Федір Вишневський під час слухання церковної відправи у селі Чемері неподалік хутора Лемеші. Він умовив Олексія їхати до Петербурга й у І 731 році влаштував його до придворної капели. Гарний, ставний і співучий «малорос» впав у око і Єлизаветі. Відкрите кількарічне перелюбство «Петровой дщери» після її вступу на трон закінчилося морганатичним шлюбом у 1742 році з Олексієм Розумом. Козачий син уже через два роки стає «графом Розумовським», але без права престолонаслідування.

Як водилося, напівосвічений співак почав обіймати високі посади і в 1756 році став фельдмаршалом Росії. Це дало йому можливість привласнити великі землеволодіння, десятки тисяч селян-кріпаків, у тому числі й своїх недавніх земляків на Україні, цілком можливо, товаришів та побратимів по зброї старого козака Григорія Розума, який рано помер, так і не діждавшися слави чи безслав’я своїх синів.

Отже, на догоду цариці бравий селюк стає графом, тож треба було спішно в мужицьку генеалогію влити бодай трохи «голубої крові», зробити Розума «благородним» за походженням, принаймні для непосвячених. За справу беруться офіційно-службові особи, ба навіть українські піїти, і серед них загалом відомий письменник та педагог, професор Києво-Могилянської академії Михайло Коза-чинський (1699–1755). Із нагоди іменин «графа» 17 березня 1745 року він написав трактат під назвою «Философія Аристотелева по умствованію перипатетиков изданная… Алексію Григоріевичу Розумовскому» у формі поширених тоді тез академії диспуту, що їх «ответствовал» кращий учень професора Козачинського студент-філософ Георгій Щербацький, який згодом і сам став професором Київської та Московської академій. Це був не стільки філософський трактат, скільки панегірик, написаний вперемішку — віршами і прозою «слов’янською», польською та латинською мовами, що обов’язково вивчалися в академії.

У трактаті тлумачилося благородство Розумовських, які нібито походили не з лемешівських хуторян, а з польсько-литовського шляхетського роду Гедимкновичів Романа Рожинського, нащадки якого «употребляемое ныне звание Розумовских получили». На таку вигадку поет В. Тредіаковський саркастично відгукувався, що він не міг читати се писання без «внутреннего смеха», а історик Києва В. Аскоченський дивувався винятковій винахідливості й умінню «сочинителя» з нічого зробити «щось».

Імператриця Єлизавета разом із «графом Розумовським», престолонаслідником, небожем Петром і його на той час ще нареченою Катериною — майбутніми Петром III та Катериною II — «ощасливили» Україну своїм відвідуванням, що обійшлося казні у величезну суму. Погожого літа 1744 року під приводом паломництва на богомілля та поклоніння «святим мощам» Києво-Печерської лаври й водночас для веселого проведення часу цариця забажала поїхати в «Малоросію». Наперед послані царські кур’єри наказували впорядковувати по тракту дорогу, ладнати мости, поштові станції, готувати на кожній із них коней для заміни, виселяти із сіл та міст хворих і прокажених, влаштовувати місця можливих ночівель та відпочинку для цариці й свити в складі близько 250 чоловік.

Після домовленості, що Єлизавета зупиниться на тимчасове помешкання в Києво-Печерській лаврі «з чудовим парком», на горбах понад Дніпром, де любив зупинятися її батько Петро І, тодішній генерал-губернатор «Малоросії» граф Леонтьев наказав адміністрації Лаври приготувати 343 пуди муки, 257 відер кислої капусти, 112 відер світло-сірої капусти, 133 відра шинкованої капусти, 105 відер буряків, 400 пудів сіна, понад тисячу всіляких свічок і факелів. Із Москви ж прислано було шість діжок англійського пива для «собственного употребления» государині…

До речі, тільки Лавра на упорядкування доріг, мостів і сіл у своїх володіннях, де мала проїздити «висока гостя», щоденно впродовж кількох місяців посилала понад тисячу монастирських кріпаків. Адміністрація Києво-Могилянсь-кої академії не відпустила частину студентів на канікули і наказала їм готувати «божественні в особах» театральні видовища, всілякі вертепи, репетирування хорового співу, прилюдних диспутів, уміння виголошувати «орації».

На кордоні України від Глухова аж до Києва для зустрічі імператриці по обидва боки шляху поставили козацькі полки, вершників яких одягнули в нові черкески, широкі штани, різнокольорові шапки. Перші