Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров

Одразу після появи Путіна на міжнародній арені всі іноземні лідери та експерти вважали своїм обов’язком мати про нього власну думку. Згадуючи сьогодні манеру подання тогочасних новин, наче відвідуєш майстер-клас із мистецтва сказати щось добре, не сказавши зовсім нічого, а також найважливішого в політичному спорті вміння — прикрити чийсь зад. Не варто й казати, що мемуари, написані багато років по тому, є значно більш критичними щодо Путіна, ніж коментарі до перебігу подій. Але й з авторів мемуарів рідко хто має чесність визнати, що вони помилялися в Путіні або — ще гірше — що він їх обдурив.

Виникає загальне враження, що всі знали про тривожні автократичні схильності Путіна, але не вважали за потрібне докласти зусиль, щоб протистояти їм на ранній стадії, коли зробити це було б значно легше. Зрештою, згідно з їхньою логікою, відносини Росії із Заходом уже й так були напруженими, а росіяни в будь-якому випадку прагнули сильної особистості. То чому б не сподіватися на перезавантаження цих відносин із новим хлопцем?

То була складна ситуація для західних лідерів. Путін дуже добре говорив про реформи й пострадянські проблеми Росії, а також не мав єльцинського багажу вад або його манери поведінки. Утім, коли вони дивилися на його дії, картина була зовсім іншою. Нещодавно я запитав свого друга й ветерана державного департаменту США Стіва Сестановича, що найбільше дивувало чи турбувало щодо Путіна в перші дні[33]. Його відповідь є чудовим вступом до того, як Захід намагався зрозуміти нового російського лідера і що це означало для Росії: «Із самого початку “путінізм” був непростою річчю, з якою, якщо чесно, ми не знали, що робити. З одного боку, були реформаторські розмови під час його передвиборчої кампанії, а також його грубуваті заяви про те, як сильно Росія відстала від Заходу. Усе це здавалося обнадійливим. Але було також нещадне закриття незалежних медіа й тактика випаленої землі в Чечні. Це тривожило. Ким же був цей хлопець?

Я пам’ятаю розмову, що мала у своєму кабінеті навесні 2000 року Мадлен Олбрайт із російським гостем, однією з найвпливовіших фігур доби Єльцина. Вона попросила й мене побути присутнім. Він сказав нам: “Хочу, щоб ви знали, що Росія тепер має найкращого наступника Бориса Єльцина, на якого ми тільки могли сподіватися. Але ми також маємо президента, який збирається згорнути деякі наші демократичні досягнення. Спершу він збирається атакувати свободу преси. У цьому ми, які підтримуємо його, розраховуємо на вас у протистоянні йому”. Я вийшов із тієї зустрічі з думкою про те, як ми взагалі збираємося це виправити?» [34]

Я б міг висунути кілька здогадок стосовно того, хто був тим російським гостем у кабінеті держсекретаря США Олбрайт, але це не так уже й важливо. Гість був цілком точним у своїй оцінці того, що Путін збирався зробити та як Сполучені Штати мають реагувати на це. І ви легко можете побачити ту саму дилему, що й Сестанович і вся адміністрація, особливо якщо пригадати, що тоді президентом США все ще був Білл Клінтон.

Останній рік Клінтона на посаді й так уже був доволі складним. Він щойно уник імпічменту через секс-скандал із Монікою Левінскі, що коштувало йому ледь не останніх залишків енергії та кредиту довіри. А потім у лютому луснула мильна бульбашка інтернет-компаній, забравши із собою велику частку оптимізму щодо економіки США. То був також рік виборів, і за місце Клінтона збиралися поборотися віце-президент Ел Ґор та губернатор Техасу Джордж Буш-молодший.

Зовнішня політика теж додавала Клінтону головного болю. Адже кожен президент США у свій останній рік на посаді традиційно намагається розв’язати ізраїльсько-палестинську проблему, і Клінтон не був винятком. Не зробивши майже нічого з того часу, коли в 1995-му вбивство Іцхака Рабина зупинило мирний процес за угодами в Осло, у липні 2000-го Клінтон організував у Кемп-Девіді зустріч між Ехудом Бараком і Ясіром Арафатом. І на подив усіх, кого не вчить історія, жодної угоди досягнуто не було. Через кілька місяців після того, як Аріель Шарон відвідав Храмову гору, спалахнула друга інтифада (загострення конфлікту). Тоді це не надто афішували, але терористи-смертники з Аль-Каїди підірвали в Ємені есмінець США «Коул», на якому загинуло сімнадцять моряків.

Якщо коротко, Клінтон був явно не в змозі виставити міцний заслін проти жорсткого й складного для розуміння нового російського лідера. Білий Дім лише продовжував порожні балачки щодо припинення звірств у Чечні, весь час на різні лади повторюючи ганебну фразу британського прем’єр-міністра Тоні Блера, що «Чечня — не Косово»[35]. Росії ж усе ще боліло, як грубо Сполучені Штати та НАТО пішли проти її інтересів щодо сербів у 1999-му, про що Путін згадуватиме ще не раз.

Під час останнього візиту Клінтона до Москви як президента 3 червня 2000 року два лідери обговорили звичайний контрольний перелік питань між США та Росією щодо ядерної зброї, торгівлі, а також американської протиракетної оборони, що стала однією з улюблених тем Путіна на багато років. Слід віддати належне адміністрації Клінтона хоча б за згадування громадянських свобод під час цього візиту. Мадлен Олбрайт відвідала радіо «Свобода», чиє неприкрашене висвітлення подій у Чечні призвело до викрадення його журналіста Андрія Бабицького.

Клінтон дав годинне інтерв’ю радіо «Эхо Москвы», члену групи «Медиа-МОСТ», власником якої тоді ще був Володимир Гусинський, чиї ЗМІ відмовлялися славити Путіна. При цьому Клінтон здавався здивованим, коли його запитали, чи застосовував він хоч раз поліцію проти критиків або медіа: «Я ніколи нічого такого не робив. Це протизаконно!»[36] Почекавши із ввічливості рівно тиждень після від’їзду Клінтона з Москви, Гусинського заарештували.

Більшість країн Європи також із готовністю висловлювала на папері занепокоєння кривавою бойнею в Чечні, а потім приймала Путіна, наче нічого й не було. Два головні європейські лідери Тоні Блер у Великій Британії та Ґергардт Шредер у Німеччині взагалі не прагнули конфронтації, особливо коли йшлося про укладання вигідних угод, а на їхні ринки надходило так багато російських грошей. (А у 2001-му на посаду прем’єр-міністра Італії мав ще повернутися Сільвіо Берлусконі, який згодом стане найкращим партнером та найвідданішим захисником Путіна.) Можна трохи похвалити Жака Ширака у Франції, чий уряд рішуче протестував проти тогочасних звірств у Чечні та навіть приймав представника президента Чечні в