...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
У середині січня 1937 року в польських тюрмах відбулися реформи, відтоді в’язням було обмежено продовольчі посилки від рідних та суворо посилено режим перебування в тюрмі. Бандера з іншими членами ОУН організував 16-денну голодовку на знак протесту проти утисків в’язничної адміністрації. Про останню голодовку Микола Климишин пише: «Восьмого дня нас почали кормити примусово: водили до адміністраційного будинку й там намагалися влити в нас корм у рідкому стані. Я протестував, і тому мене прив’язали до крісла шнуром за руки й ноги, й тоді, як я не хотів відчинити уст, принесли вузьку рурку й крізь дірку в носі вцідили мені пляшку рідкого корму. Першого й другого дня мені вдалося корм вернути, але в дальших днях шлунок збунтувався й уже не хотів віддавати того, що захопив. Нас водили поодинці, щоб ми не могли стрінутися. Попри мою келію ходив Бандера і, здається, Лебедь. Бандера був дуже зісох. Він під кінець голо-дівки ходив попри стіну, щоб мати за що держатися». Після неї адміністрація пішла на поступки політичним в’язням, а Бандеру, Климишина, Карпинця, Лебедя і Качмарського помістили у камеру № 17.
У квітні 1937 р. Степана Бандеру відвідав член Крайової Екзекутиви ОУН Осип Тюшка. У присутності тюремного сторожа він повідомив Провідника про долі окремих людей, суспільну-по-літичну ситуацію, діяльність громадських, молодіжних та спортивних організацій. Бандера в завуальованій формі давав вказівки щодо діяльності ОУН та ймовірного плану втечі.
З 1936 р. ОУН намагалася звільнити Степана Бандеру з ув’язнення. На думку польського історика Богдана Цибульського, ці заходи мали довести, що полійційні арешти не знищили ОУН та заманіфестувати, що Бандера й надалі є Провідником. За даними польської поліційної агентури, в тюрмі «Святий Хрест» під керівництвом Зиновія Матли — Володимир Нидза, Микола Лемик і Григорій Барабаш мали готувати втечу Бандері. Інші два члени ОУН зовні мали переодягтися на монахів та через кляштор отців Облятув, який примикав до в’язниці, організувати втечу. У лісі для прикриття мала бути група бойовиків. В’язнична адміністрація до червня 1937 р. повідправляла в’язнів-оунівців в інші тюрми, а також витратила понад 12 тисяч злотих на будівництво, яке б забезпечило найкращі умови і помішувала Бандеру надалі в камері-одиночці, щоб унеможливити його визволення.
Наприкінці 1937 р. — початку 1938 р. ненадійність тюрми «Святий Хрест» змусила польську адміністрацію перевести Бандеру в тюрму Вронки біля м. Познань. Ще 29 квітня 1937 р. у Львові на вул. Міцкевича, 11 під керівництвом Осипа Тюшки відбулася нарада щодо організації втечі Бандери з тюрми. На ній були присутні Василь Медвідь, Володимир Білас та ще 20 націоналістів, які мали бути бойовиками для виконання операції з визволення Крайового Провідника ОУН.
Про своє перебування у в’язниці спільно із С. Бандерою залишив скупі свідчення поляк Марек Садзевіч з м. Варшави: «Я бачив Бандеру у Вронках. Був це сильний характер. Він дбав про свою фізичну форму, гімнастикувався, читав, сподіваючись, що майбутність ще принесе йому волю. І він не помилився у своїх розрахунках...»
Після вбивства в м. Роттердамі (Нідерланди) полк. Євгена Коновальця 23 травня 1938 р. радянським агентом Павлом Судоплатовим повстало питання, хто очолить ОУН. За ініціативою Зенона Коссака, Івана Равлика, Романа Шухевича було запропоновано організувати втечу Бандері з Вронок Михайлу Куспісю -«Терену». Він 13-16 травня 1938 р. був біля Вронок (9 км. до німецької границі) і збирав дані про тюрму. 23 червня запропонував колишньому тюремному сторожу Петру Заборовскему 5 тисяч злотих за організацію втечі Бандері. Той у свою чергу подав контакт Куявскего, який вимагав 50 тис. злотих за звільнення Бандери. Жінка Куявскего мала поїхати у Львів, отримати 20 тисяч, а згодом отримати ще 30 тис. та бути до певного роду гарантією виконання цієї справи. Також була виготовлена фальшива розписка начальника Вронської тюрми про отримання 20 тис. злотих, щоб тим самим змилити слідство й напрями пошуків. Однак у вересні 1938 р. поліція арештувала 11 учасників підготовки звільнення Степана Бандери — 3-го М. Куспіся і П. Заборовскего, 4-го Йозефа і Марію (15-го повісилася у в’язничній камері) Бялецкіх, Віцента і Яніну Куявских, Чеслава Щірля і його жінку, а у Львові — Тараса Герцюка і З. Коссака, 8-го у Варшаві Яна Йозьвіка. 16-19 грудня 1938 р. у Познані відбувся суд на якому винесено такі вироки: Куспісю — 8 років, Заборовскему і Куявскему — 3 роки, Яніні Куявскі — шість місяців тюремного ув’язнення.
Тодішній провідник КЕ ОУН Лев Ребет у споминах писав, що оточенню полк. Андрія Мельника Бандера був небажаний, тому припускалося, що це може бути польською провокацією, щоб його вбити під час втечі.
Після цих подій Степана Бандеру було переправлено в тюрму м. Берестя (тепер Брест, Білорусія), де він сидів у камері-одиночці в суворій ізоляції. Дев’ятого травня 1939 р. він отримав 10 злотих від отця Леонтія Куницького зі Львова (вул. Руська 3, пом. 2). У цій тюрмі Бандера провів голодування проти свавілля польської в’язничної адміністрації.
Із початком Другої світової війни, 13 вересня 1939, у воєнному хаосі Степан Бандера втікає разом з іншими в’язнями з польської тюрми з м. Брест через Волинь і Сокальщину. У Сокалі він зустрівся з провідними членами ОУН того терену: Дмитром Маївським — «Тарасом», Іваном Климівим — «Легендою», Василем Вавруком — «Ватюгою» та іншими. Згодом разом із Д. Маївським відправляється до Львова, куди прибув 27 вересня та мешкав в будинках собору св. Юра. Протягом двох тижнів він налагоджує підпільну діяльність ОУН, зустрічається з українськими суспільно-політичними діячами, зокрема, із митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким.
Про цей період свого життя С. Бандера згадував: «Спільно з членами Крайової Екзекутиви й іншими провідними членами, які були в той час у Львові, ми устійнили пляни дальшої діяль-ности ОУН на українських землях і її протибольшевицької боротьби. На першому місці поставлено: розбудову мережі й дії ОУН на всіх теренах України, що опинилися під большевиками; плян широкої революційної боротьби при поширенню
