Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Ми заїхали на Бутівку не одразу. Спершу була паперова тяганина, військкомати, оформлення. 11 листопада 2015 року ми підписали контракти, і нарешті потрапили на шахту. Коли я вилізла з машини, перша думка була: «О, то в Пісках було не так уже й погано», — бо руйнування здавалися жахливими. Але, зрештою, саме під час нашого перебування я б не сказала, що так уже інтенсивно гатило по Бутівці важке озброєння. Гранатомети били по нас, стрілкове, 82-міліметрові міни. Спершу я очікувала, що це буде просто пекло на землі, але виявилося, що не таке вже й пекло. На позиціях було теж дуже «весело», але самою шахтою можна було пересуватися спокійно. Оформили мене санінструктором, але, звісно, я не мала жодного стосунку до медицини — просто це була посада, на яку тоді можна було оформити жінку.

Перша відмінність полягала в тому, що у Пісках, де ми більшу частину часу мали справу з АГС, ми працювали навісом, прикривали іншу позицію — «Небо», не бачили, хто стріляє по нас і по кому стріляємо ми. Нас коригували, ми працювали, але не бачили людей, з якими воювали. А на Бутівці я вже в перше чергування побачила людину, яка по мені стріляє. І в мене перша реакція була феноменальна: я присіла навкарачки, заплющила очі, затулила вуха — там же жива людина! І вона реально прийшла нас убивати! Але мені досить швидко вдалось опанувати себе. Я б не сказала, що було якесь чітке усвідомлення, все робилося «на автоматі». Може, страшну річ скажу, але… ти не сприймаєш їх як людей. Не через погляди їхні, а тому що просто зараз, на даний момент, стріляти — це твоя робота. Але загалом важких боїв і штурмів там у мене не було. Запам’яталася смішна ситуація. Хтось із позиції істерично кричав у рацію: «По нам стреляют! Что делать?» А командир так спокійно: «Стріляти у відповідь. Ви ж солдати, хлопці».

Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок». Ми разом оформлювались у 93-тю бригаду. Нас брали на вільні місця, тож хоча «Морячок» був сапером, його оформили на посаду кулеметника. Так само і «Розписного», який потім загинув на Світлодарці. Вони разом ходили, щось розміновували, щось, навпаки, заміновували, виконували різні завдання ротного та взводного. Зрештою вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, сєпари щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув.

Ми на Бутівку приїхали вже парою. Все дуже класно було, бо коли в цивільному житті ти зустрічаєшся з людиною, тобі треба багато часу, щоб добре пізнати її. І коли тобі здається, що ти знаєш людину, а потім потрапляєш у патову ситуацію, і виявляється, що — ого! — ти зовсім її не знаєш… А на війні ви 24 години на добу разом — і ти бачиш, як людина поводиться в різних ситуаціях — екстремальних, з друзями, побутових, бюрократичних. «Морячок» говорив, що я була у списку людей його групи для виходів, що він це узгоджував з командиром роти. Але командир сказав, що я не ходитиму, бо «він не хоче бачити дівчат без ніг», — раніше на Бутівці вже підірвалася дівчина. Але ми разом заступали на пости. Вечерь при свічках у нас, ясна річ, не було. Але пару разів командир нас відпускав разом у Покровськ — помитися нормально, поїсти, погуляти. Ми хотіли одружитись і просили нас відпустити на трішки для цього. Але людей тоді катастрофічно бракувало, нам обіцяли, але так і не відпустили, тож розписатися ми просто не встигли.

Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій. Можливо, це захисний механізм такий. Я не психолог і не можу цього пояснити, але просто всі почуття й емоції ніби заблокувалися. Навіть коли «Міф» помер, а він був мені як брат, сліз не було. Так, він загинув. Але після смерті «Морячка» моє ставлення до життя і до смерті стало зовсім інше, якесь спокійне.

Перший час після того, як «Морячок» загинув, я ніби трималася бадьоро. Після похорону повернулася одразу на Бутівку — вважала, що так буде правильно. Але в якийсь момент зрозуміла, що не витримую там. Просто не витримую, і мені треба змінити обстановку. В мене був бронхіт, мене відправили до шпиталю, там я із психологом поспілкувалася. За цей час трохи прийшла до тями.

А ще я писала весь час — про нього, про нас. Коли він загинув, минула година, може, хвилин 40 — і до мене набігла купа людей. Хтось заспокоював, хтось обіймав, хтось філософствував, мовляв, «усі ми помремо». Кожен намагався якось приділити увагу. А мені не хотілося спілкуватися з людьми — я ж не плачу, не стріляюсь. Просто сиджу і втикаю в телефон, типу, пишу щось, не заважайте мені. А потім я почала писати неначе до нього. Не пам’ятаю навіть, коли почала робити все це не у «Фейсбуці», а у вордівському файлі. Редактор журналу, де я працювала раніше, запропонував це видати. Я думала: де межа? Адже не можна все життя писати листи людині, якої більше немає. Вирішила, що межа — 40 днів. Тож за цей час приблизно я написала книжку. Як журналіст я розуміла, що треба читачеві пояснити, хто той чи інший персонаж, розповісти про нього. Але потім вирішила, що так нечесно — якщо це лист до «Морячка», то він знає, про кого я говорю. Тому, здається, вийшло сумбурно, і крім хлопців з роти мало хто зрозумів, про кого йшлося в тих рядках.

Після цього були певні конфлікти з командуванням, бо вихід хлопців записали не як бойовий, а як «самовільну розвідку у вільний час». І я зрозуміла, що мій важко поранений друг «Кіт» лікуватиметься за власний кошт, бо це ж, типу, не бойовий вихід був. Що мама «Морячка» не отримає жодної компенсації за смерть сина. Я почала дзвонити, дізнаватися, чому це оформлюють як «самоволку». Я записувала розмови із взводним, з командирами. Написала статтю. І передала всі матеріали журналістці Олені Козаченко, яка зробила сюжет-розслідування. Завдяки цьому вдалося ситуацію якось «додавити». Вихід визнали бойовим, ми змогли довести, що наказ був даний. Але ж військові з командування до цього запевняли, що хлопці пішли «просто погуляти»!

Через цю історію в мене дуже змінилося ставлення до 93-ї. Крім того,