Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Під час зачистки затримували багатьох, бо в дуже великої кількості людей була зброя. Здебільшого це були чоловіки 20–30 років. Цікава трапилась історія, коли вже наступного дня ми стояли на блокпості — тому самому, де ми взяли першого свого полоненого. Перша штурмова просунулась десь на кілометр, місто ще не взяли. Їде начальник розвідки, і ззаду друга машина, а в нас такої точно не було. Перша думка: «Десь «віджали» — відбили, може, в когось під час боїв». Вийшли двоє, поводяться так спокійно… Ну хто їх знає — може, армійці, може, «айдарівці» десь поряд були і приїхали. Які ж ми ще наївні були тоді! Все вони класно продумали, і говорили впевнено, мовляв, туди зараз поїдемо, те зробимо, переконливо дуже. Але був у нас побратим, який придивився і побачив в одного з них маленьку георгіївську стрічку намотану — він її, мабуть, банально зняти забув. На другому не було нічого підозрілого. Вони, судячи з усього, теж у розвідку їхали, а тут — хоп — і вже «Донбас» стоїть. Ну, і їм нічого не залишилось, як причепитися до машини нашого начальника розвідки «Іраклія». І вони так проїхали чималий шмат дороги. Вони чудово зіграли свої ролі, але ота забута стрічка і гостре око нашого побратима «Дока» їх викрили. Обшукали машину їхню — там зброя, стрічки георгіївські.

Якось нас шестеро зайшло в Первомайськ. Нас вислали з відривом на 20 кілометрів — наші тоді стояли в Комишувасі. Ми проїхали Гірське. Там люди кажуть: «Немає тут сєпарів, ми їх вигнали. Не потрібна нам тут війна». Заїхали в Золоте-5, а там на виїзді заправка. Ми на ній закріпилися, зайняли кругову оборону, намагалися вийти з нашими на зв’язок, але туди не добивали наші рації. Тоді четверо залишилось там, а ми з «Масянею» поїхали в Комишуваху доповісти, що блокпостів, засідок, спостережних пунктів не помічено і можна туди підтягнутися.

Ми заїхали в Первомайськ, пройшли приватний сектор… Там у них є такий гарний міст, і після нього вже починається власне саме місто. Збоку було кладовище, ми загнали туди машини. «Кошка» лишилася з машинами, «пощастило» їй. «Нерв» і «Адвокат» зайняли висотку — спостерігати, ми залягли справа. Вийшов місцевий, дивиться, питає, що ми робимо. Дехто з наших, такий: «Вас прийшли звільняти». Він: «А нащо?» Затримали його на певний час, поки ми там, щоб не повідомив нікому. З боку Первомайська виїхало таксі, пасажири — родина з дитиною. Від них ми дізналися, що так, справді, блокпост, півсотні людей, тримають оборону, чекають наступу, техніка важка там є. Таксі те відпустили. Хвилин через 5 з того ж боку, на мотоциклі, з «мухою» (ручний протитанковий гранатомет. — Авт.), з автоматами виїжджають, стають на перехресті. Стоїмо, дивимось один на одного. Стало зрозуміло, що дарма ми таксі відпустили — водій нас і здав, це стовідсотково. Але з іншого боку, як їх було тримати — не розстрілювати ж? Тим більше, там мала дитина в салоні, ми ж старалися її не налякати навіть.

«Масяня» повідомила нашим, отримали наказ стріляти і таким чином викликати вогонь на себе, аби зрозуміти, де хто ще є. Ми відкрили вогонь, мотоцикл розвернувся, той, що сидів ззаду, впав. Пішла відповідь. Перестрілка тривала хвилин 10, і ми отримали наказ відійти. Виганяли машини по черзі на дорогу. А тим часом наші штурмовики чекали наказу брати місто. Почала працювати артилерія. Якби був наказ, думаю, в нас були шанси тоді взяти Первомайськ.

А потім нас перекинули в Донецьку область, і тоді вже стало зрозуміло, що це надовго, що це — повноцінна війна. Ми отримали від Семенченка наказ відпрацювати Ясинувату, Горлівку, Спартак. Ми заходили в Спартак, у нас там було два інформатори, брати — феноменальні патріоти України, вони давали нам дуже багато інформації. Щойно ми виїхали зі Спартака, місцеві вже доповіли бойовикам, бо коли ми виїжджали, з іншого боку заїжджала їхня група. В них на постах сиділо часто по троє-п’ятеро осіб, а група швидкого реагування ховалася десь у кількох хвилинах їзди і за сигналом миттєво підтягувалась. Пощастило нам тоді.

Якось було завдання проїхати в аеропорт. Ми їдемо, я розумію, що це — дорога на Донецьк. Якось ми проїхали наших армійців, нас ніхто не помітив, не зупинив. Повсюди виднілися кругленькі такі штуки… Я тоді ще не знала, що це — протитанкові міни. А ми по них буквально летіли. Розбиті будинки. Трупи лежали, вже розкладатися почали. Поворот на аеропорт ми благополучно проскочили, майже заїхали в Донецьк, як діти зраділи, навіть фотографуватися почали. Заїжджаємо за поворот, а там — величезний блокпост. Стоять якісь чоловіки. Наш побратим тягне руку — вітатися. А я дивлюсь, а там — прапор… прапор… Сєпари! Ми розвертатись, тікати… А ми їхали трьома машинами, то перші дві розвернулись, а третя перекрила нам дорогу. Відкрили вогонь армійці… Треш повний почався… Відео цього бою є в Інтернеті, до речі, — там випадково кореспонденти неподалік опинилися. Бачила, як це тупо виглядало. Ми розвернулись і поїхали в бік наших. А третя машина стоїть. Виходить наш побратим і хоче запаску діставати, бо йому колесо пробили…

Досі не знаю, як тоді так вийшло, що нас і наші провтикали, і бойовики не зрозуміли, хто ми і що відбувається. Втім, тоді таке часто траплялося: така плутанина була, коли не розуміли, де хто стоїть, хто куди зайшов, зв’язок між підрозділами був жахливий просто… Це були дуже динамічні дні, війна була мобільна і динамічна. Ми виїжджали і зникали часом на 2–3 дні, часом про нас навіть легенди ходили: то ми кілери, то видатні мародери… У дуже багатьох містах працювали. Нам надзвичайно щастило. От реально щастило. Могли встрягнути ледь не бампером машини до сєпарів і виїхати без втрат. Знань бракувало, але десь рятувала жіноча інтуїція, десь просто Господь зберіг. Ентузіазму повно було. Місто за містом звільнялося, ми вірили, що ось уже скоро війні кінець. Нам довго щастило, аж до Іловайська…

Зараз, кілька років потому, на багато речей дивишся вже по-іншому. Думаю, якби ми таки закріпилися влітку 2014-го в Спартаку — аеропорту б не було. А взяти Спартак і тримати його було цілком реально. Але натомість нас чомусь відправили в Іловайськ.

17 серпня о третій ранку оголосили повне шикування. Порядка 200 людей поїхало тоді. Усе якось одразу пішло косо-криво. До цього жодного разу такого не було. Пробивалися