Іван Мазепа - Олег Друздєв

генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Запорозького війська, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську свою неволю, ім’я Запорозького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати в рабство… Бачачи понад те, що московська потенція безсильна і невоєнна, завжди втечею рятується від непоборних шведських військ, прибігла сюди не боронити нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання; ми ж тож удалися за згодою і спільною постановою спільно з панами генеральними особами, полковниками та старшиною всього Запорозького війська в непоборну потенцію найяснішого короля його милості шведського, маючи непосоромну надію у всемогутньому Бозі, єдиному заступнику ображених, що любить правду й ненавидить лжу, що його королівська величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Вітчизну нашу Малоросійську і Запорозь­ке військо звільнить, а забрані наші права та вольності не тільки приверне, але із загальною користю й з безсмертною славою Запорозького війська на майбутній вік примножить і розширить, у чому нас утвердив і упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією».

Навряд чи можна краще описати причини переходу Мазепи від протекції Петра І до Карла ХІІ, ніж він зробив це сам. Власне, перехід, чи «зрада», як це подекуди й досі називають, був настільки непідготовлений і спонтанний, що в критичний момент не було зроблено нічогісінько з того, що треба було зробити негайно. Практично всі попередники Мазепи, пориваючи зв’язки з Москвою, видавали офіційні документи, у яких пояснювали причини свого вчинку. Той же Іван Виговський, повставши проти Московського царства, видав «Маніфест європейським державам», у якому обґрунтовував і пояснював причини та мотиви свого вчинку. Мазепа ж цього не зробив. Перші закличні універсали, на кшталт згаданого вище документа, адресованого Іванові Скоропадському, були видані вже тоді, коли московська пропагандистська машина працювала на повну. Це мало велике значення.

Шведи наступали дуже повільно. Будучи відрізаними від своїх територій, вони повсякчас потерпали від нападів із тилу. Спершу шведи спробували взяти Новгород-Сіверський, та запізнились ввійти в місто буквально на кілька годин. Це зробили московські війська. Штурм міста фактично не відбувся через повідомлення про атаку на піхотні підрозділи, яку здійснив загін під командуванням Григорія Чернишова. Згодом до міста надійшла підмога, і шведи вирішили обійти місто, не вступаючи в бій. Стратегічна ініціатива цілком перейшла до рук Петра, який вирішив ліквідувати всі можливі місця спротиву. Україною прокотилася хвиля арештів. Були виголошені укази про конфіскацію і арешт майна самого Мазепи та його найближчих прибічників. Конфісковані були навіть гроші, які призначались гетьманом для Києво-Печерської Лаври. Під час цієї ж конфіскації до рук московської влади потрапили козацькі реліквії, такі як булава, бунчук і печатка.

Однак усе тільки починалось. Усвідомивши «зраду», цар Петро наказав Меншикову напасти на гетьманську столицю — Батурин, яка незадовго перед тим зачинила перед московськими чиновниками ворота. Та зробити це було не так просто. Передбачливий гетьман залишив у своїй столиці корпус чисельністю у 8 тисяч чоловік при 100 гарматах. Це була досить значна сила, яку навіть довготривалою облогою було не подолати, зважаючи на значні запаси харчів та фуражу. Розуміючи це, московити вдались до пропаганди й розпустили чутку, що під Батурин йде сам цар зі всім військом. Та це не справило враження на батуринський гарнізон. Тоді Голіцин з Меншиковим спробували вдатись до обману, переконуючи солдат, що Мазепа їх зрадив і їм варто здатись, однак і ця затія не вдалась. Батуринці були набагато краще знайомі з ситуацією, ніж мешканці інших міст, тому так просто їх узяти було неможливо. Місто було готове до оборони, про що свідчили розібрані мости над річкою. Більше того, міщани навіть висунули вимогу Меншикову… відступити від міста, інакше вони «будуть його бить». Зі всього було видно, що єдиним способом вирішити цю складну ситуацію є бій…

На покарання Батурина прийшло доволі численне військо. Тільки з Меншиковим прибуло 14 полків чисельністю від 15 до 20 тисяч вояків. До цього додались іще війська київського губернатора чисельністю в 5 тисяч солдатів і так званий Київський драгунський полк, сформований з царедворців. Усього на приборкання Батурина було відправлено практично 30 тисяч добре озброєних військових. Цьому війську протистояв, як ми вже згадували, тільки 8-тисячний оборонний загін. Усього в місті, за деякими відомостями, налічувалось, окрім війська, 15 тисяч осіб.

Батуринська фортеця, за описами тих часів, справді вражала розмірами, як на той час. Сукупна площа її становила 19,5 гектарів, вона мала сильні укріплення. Дарма у своєму доносі писав Кочубей, що фортеця «літ з 20 стоїть без починки», не знав він, що Мазепа перед своїм від’їздом дасть наказ укріпити не тільки Батурин, а й Ромни, Гадяч, Чернігів, Стародуб і низку інших міст. Та й самі жителі, знаючи про близький прихід ворога, укріпили вали й частокіл навколо міста. Одначе головна міць полягала не в оборонних спорудах, а в гетьманській артилерії, що дісталась гетьману у спадок ще від його попередника, Івана Самойловича. До солідного арсеналу артилерії додався солідний запас пороху, на що був змушений зважати Меншиков при плануванні атаки міста. Узагалі порохівництво було однією з основних галузей військової промисловості Гетьманщини, яка навіть постачала значну частку пороху для московської військової промисловості. Для порівняння, шведське військо Карла ХІІ під час походу мало всього 40 гармат, а в сумнозвісному бою під Полтавою всього чотири (бо на інші не вистачило пороху).

Як би там не було, перед військом Меншикова стояло конкретне завдання: захопити Батурин. Після кількох спроб штурму, коли стало зрозуміло, що місто так просто не взяти, князь почав шукати інших способів. Таким «способом» став полковник Іван Ніс. Ніс за добру винагороду провів московські війська підземеллями міста аж до його центру. Потрапивши в місто, московські війська відкрили ворота іншим частинам, і почалася кривава розправа…

Батурин запалав. Війська Меншикова без жалю розправились зі всім гарнізоном та цивільними мешканцями. За різними даними, в батуринській різні загинуло близько 15 тисяч осіб. Після цього хвиля помсти прихильникам Мазепи й тим, хто був запідозрений у симпатіях до нього, буквально сколихнула Україну. Французька газета «Gazzete de France» писала на своїх шпальтах: «Страшний цар жадібний до крові в Україні… Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів». Це саме повідомлення повторили інші періодичні видання, такі як «Paris Gazette», «Lettes Historiqui» тощо.

Розбивши гарнізон, московські солдати пограбували місто й спалили всі церкви. Князь вивіз до Московського царства архів, бібліотеку та інші цінності, разом із горезвісною артилерією. Ніколи ще таке славне місто не було так жахливо знищене. Навіть через двадцять років після цих подій Батурин усе ще залишався абсолютним містом-привидом.

Буквально за тиждень після різні до міста підійшли шведи разом з Мазепою. Подейкують, що, побачивши руйнацію своєї столиці, Мазепа вигукнув: «Видно, не благословляє Господь мого наміру. У нинішньому стані всі справи підуть інакше і вся Україна, Батурином залякана, боятись буде і разом з нами буде триматись».

На жаль, вийшло не так. Залякане терором та репресіями населення йшло на поводу в царської пропаганди, а дезорієнтована старшина, оточена московськими військами, була змушена підкоритись волі