Один в океані - Ален Бомбар

— З Франції, з Ніцци через Балеарські острови, Танжер, Касабланку, з якої відплив одинадцять днів тому…

З усього видно, що така відповідь ошелешила його, він не може навіть зрозуміти її як слід і оглядається, щоб пересвідчитися, чи всі чули ці дивні слова. Але «не кожний, хто має вуха, чує». Я добре бачу, що, незважаючи на всю чемність і гостинність тубільців, обличчя їхні виражають недовір'я. Тільки згодом, через багато днів, вони все-таки повірили. Мене пригощають у хаті Мануеля яєчнею. Сюди вже зібралися «конфрере», тобто місцевий священик, «практиканте», тобто фельдшер з дипломом, і вчитель. Хоч я страшенно хочу спати, буквально падаю від утоми, все ж доводиться весь вечір розповідати про свої пригоди каліченою іспанською мовою, що складається з французьких слів з іспанськими закінченнями. Проте слухачі розуміють мене.

Я розпитую, як і коли можна дістатися до Лас-Пальмаса, щоб телеграфувати про своє щасливе прибуття й повідомити про все французькі та іспанські власті. Мене заспокоїли: завтра все буде зроблено. Я поїду в головне місто острова на машині, що має чудове ім'я — «Шратка». Мануель і сам не менш, ніж я, хоче зв'язатися з властями. Йому, мабуть, дуже хочеться позбутися мороки з невідомим суб'єктом і сповістити про нього поліцію та митних інспекторів.

Але це все — завтра, а поки що я хочу спати. Де мені перепочити? В школі? На чому? Ліжка тут немає, доводиться спати на твердій кушетці. Хоч і не на пружинах, але, присягаюсь, на м'якших матрацах я не спав так добре й солодко.

Вранці 4 вересня до мене під'їхала «Шратка». Я запропонував другові Мануелю гроші, але він зчинив такий галас, що годі й казати. Востаннє прощаємось, і машина швидко рушає з місця.

Який же чарівний цей острів! Ось він розкинувся передо мною у всій своїй дикій величі. Грізно височать стрімкі голі скелі над застиглими потоками лави, а між ними ховаються чудові маленькі села з білими церквами і хатами з плоскими дахами. Рум'янощокі дівчата йдуть по воду. На жаль, тільки води не вистачає на цих щасливих, багатих островах. Стрункі, горді красуні легко і граціозно несуть на голові посудини з водою, починаючи від класичних глиняних глеків до сучасних бачків з гофрованого заліза.

В цій місцевості дерев мало: не вистачає води; лише подекуди ростуть розкішні фінікові пальми. Мені вони здаються феєричними, адже я звик до неосяжних горизонтів водної пустелі.

Вдалині вимальовуються дві башти собору. Це — Лас-Пальмас. Собор добре видно з моря. «Морський довідник» описує його дуже точно, — мої гіди певні, що я бачив цей собор раніше.

Лас-Пальмас, столиця Канарських островів, має чудовий порт Пуерто-де-ла-Лус. Це один з найбільших портів Атлантичного океану. Тут я познайомився з комендантом порту. Перш ніж вирушити в далеке плавання, я вирішив вивірити свій секстант, щоб уникнути помилок при обчисленнях. Прошу коменданта допомогти мені.

— Con mucho gusto! [14] — відповідає він.

Проте деякі газети трохи інакше висвітлили цей епізод. Вони писали: «Він попросив дати йому кілька уроків з кораблеводіння. Комендант порту відмовив, не бажаючи допомагати самогубцю».

Один інженер, прочитавши ці рядки, звернувся до мене з листом, де пропонував свої послуги й обіцяв навчити основам кораблеводіння. Він вважав, мабуть, що цим врятує мене від самогубства. На жаль, я загубив його листа і не міг відповісти за адресою. Якщо він прочитає ці рядки, нехай прийме їх як знак моєї щирої вдячності.

Я вирішив не повертатися до Франції. Доцільніше було почекати тут днів вісім, перевірити човен і вирушити прямо звідси в плавання, ніж їхати у Францію й знову починати боротьбу за краще спорядження експедиції. Французький консул у Лас-Пальмасі підтримав моє рішення. Мої друзі, і насамперед старший штурман Анхеліто, намагалися відмовити мене, благали ще раз зважити все:

— Я добре знаю океан, — переконував мене Анхеліто. — Те, що ти зробив, — чудово, твій дослід гідний подиву. Але повір мені, друже, посеред Атлантичного океану не піймаєш жодної рибини.

Бідний Анхеліто, він не знав, що цього мені не слід казати. Якщо тепер я відмовлюсь од подорожі, то вслід за ним усі моряки почали б твердити:

— Все це дуже добре, але віддалік од берегів ти не піймаєш жодної риби!

Експеримент має бути закінчений. Я вже довів, що людина може харчуватися сирою рибою і виживе. Тепер лишалося довести, що рибу можна піймати там, де, за твердженням спеціалістів-ортодоксів, вона зовсім не ловиться.

Я чекав лише телеграми від своєї дружини, щоб сказати їй «до побачення» і вирушити в Атлантику. Телеграма запізнювалась, і я встиг зробити на яхті невелику подорож до острова Фуертевентура. Нарешті одного ранку мене покликали в консульство — прибула телеграма:

«Вітаємо єретика з благополучним народженням доньки Наталі».

Моя донечка вирішила народитися напередодні великої подорожі! Мене знову охопило вагання, земля знову спокушала мене. Тепер уже я мусив повертатись у Францію. Не міг же я вирушити в плавання, не побачивши своєї дочки!

Коли я повідомив про свій намір поїхати у Францію, всі, хто досі з дружніх почуттів утримували мене від «великої подорожі», вже думали, що таки вони перемогли. В консульство з села Кастільйо-дель-Ромераль прибіг навіть Мануель. Він був страшенно збуджений.

— Це правда, що Бомбар далі не попливе?

Консул ухилився від прямої відповіді. В душі кожен з моїх друзів думав однаково: «Він щиро переконаний, що попливе, але нам можна заспокоїтись — дружина стримає його від цього безумного кроку».

З допомогою консула мені дістали квиток на літак прямого сполучення Лас-Пальмас— Париж, і 12 вересня я вилетів у Францію.