Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

військове втручання у Сирії спричинило низку проб­лем і для більшості країн ЄС: миттєве збільшення потоку нелегальних мігрантів, посилення впливу ісламського чинника на суспільно-­політичну, культурну, релігійну ситуацію всередині ЄС шляхом поширення ідеї збройного джихаду серед європейських мусульман — громадян ЄС, перетворення мусульманських діаспор на центри радикалізації населення та джерело поширення ідеології тероризму.

У контексті глобальної тенденції до радикалізації світобуття, зростання кількості та масштабів терористичних актів величезне занепокоєння викликають цілеспрямовані та систематичні зусилля Кремля щодо зміцнення й розширення соціальної бази радикалізму та екстремізму у міжнародному вимірі. Штучно створюючи зони й осередки нестабільності в різних регіонах світу, РФ намагається продемонструвати неспроможність Заходу (насамперед США та країн НАТО) гарантувати безпеку і стабільність у світі та домогтися свого включення до складу «антитерористичної коаліції» з відповідною зміною існуючої конфігурації зон відповідальності (а отже, і сфер впливу).

Для цього Росією використовуються методики, апробовані радянськими спецслужбами та міжнародними терористичними організаціями (такими, як «Ісламська держава» (ІДІЛ), «Джабхат Фатах аш-­Шам» («Джабхат ан-­Нусра»), «Аль-­Каїда», «Талібан» тощо), які, окрім іншого, передбачають:

1) розпалювання суспільних суперечностей і поглиб­лення існуючих «ліній розлому» через активну експлуатацію мовного, етнічного та релігійного питань;

2) потужний «молодіжний вектор»: широке залучення дітей і молоді до своєї злочинної діяльності, маргіналізацію та криміналізацію молодіжного середовища.

Застосування цих методик впливу простежується і в абрисах триваючої війни Росії проти Украї­ни, що, у тому числі, надає їй характеристик гібридності.

Перший аспект має вияв у намаганні російських спецслужб та їх сателітів на тимчасово окупованій території розігрувати карту захисту російськомовного населення, російської мови та культури від вигаданих «звірств україн­ських націоналістів/силовиків». Виразна релігійна складова та послідовні спроби знайти теологічне обґрунтування своїх вчинків також є спільною рисою для проросійських маріонеткових псевдореспублік на Донбасі та ісламських фундаменталістів по всьому світу (з тією лише різницею, що влада окупованих ОРДЛО та Криму спирається не на закони шаріату, а на реакційне та обскурантистське православ’я московського штибу). Саме «истинная православная вера Святой Руси» подається як універсальна ідея та найвища цінність, яка сакралізує всі дії, всі злочини та звірства бойовиків (яких у певних російських джерелах з пафосом іменують не інакше, як «воинство Христово» або «православная армия»).

Крім використання псевдоправославної риторики, слід також виокремити непоодинокі факти участі служителів культу (УПЦ-­МП та РПЦ) у злочинній діяльності російських військ і окупаційної адміністрації в ОРДЛО та Криму. З огляду на конфесійні уподобання місцевого населення, релігійна складова у заявленому РФ меседжі боротьби з «фашизмом» та «хунтою» в Украї­ні продовжує залишатись серйозним фактором, який досить ефективно використовує окупаційна влада, шукаючи для себе шляхи додаткової легітимації в очах населення на підконтрольній території.

Другий аспект простежується у роботі російських спецслужб та їх сателітів на тимчасово окупованій території, спрямованій на маніпуляцію свідомістю молоді україн­ського сходу та півдня. Особливої динаміки процеси набули після створення в Росії «Российского движения школьников» (аналог піонерської організації СРСР під егідою федеральної агенції РФ у справах молоді) та «Юнармии» (аналог сумнозвісного «Гітлерюгенда», парамілітарний військово-­патріотичний рух під егідою міністерства оборони РФ з прив’язкою до місць постійної дислокацій військових підрозділів і частин, військових ВНЗ, інфраструктури ЦСКА та ДТСААФ). Різниця лише в тому, що в згаданих вище таборах РФ та «ДНР/ЛНР» наразі не здійснюється підготовка терористів-­смертників.

Загальновідомо, що діти та молодь мають низку ментальних і соціально-­психологічних особливостей, які роб­лять їх надзвичайно вразливими до пропаганди та прищеплення різноманітних негативних зразків поведінки. Вони інколи здатні виявляти жорстокість, яка значно перевершує дорослі аналоги (такі випадки неодноразово описані в документальній та спеціалізованій літературі, матеріалах ЗМІ). Тож здійснити в майбутньому реабілітацію, соціальну адаптацію, інклюзію цих індивідів до мирного суспільства буде вкрай проб­лематичним.

Підсумовуючи обидва згадані вище аспекти та враховуючи кількість населення на тимчасово непідконтрольних Украї­ні територіях, можемо говорити про вкрай загрозливу ситуацію: в середньостроковій перспективі Європа ризикує отримати справжній терористичний «православний ІДІЛ» поблизу своїх кордонів. Тож міжнародний аспект загрози є очевидним.

Трагічні події останніх років в Украї­ні переконливо демонструють над­високу ціну державної неуваги до сфери гуманітарної безпеки, що мала наслідком поширення деструктивних імперських культів, тоталітарних ідеологій та шовіністичних практик і, зрештою, торувала дорогу ворожим танкам і солдатам.

Реалізація Росією своїх геополітичних інтенцій із необхідністю передбачає розширення нею соціальної бази радикалізму й екстремізму на території інших держав (як на Європейському континенті, так і в світі загалом). В Украї­ні відповідний комплекс заходів РФ здійснюється під егідою великодержавного шовіністичного проекту «русского мира», яким Кремль намагається поєднати навіть, здавалося б, взаємовиключні (неорадянський і російсько-­імперський) ідеологічні дискурси та досягти розмивання націо­нальної ідентичності народів колишнього СРСР, насамперед українців.

Успішне втілення цих намірів означатиме поглиб­лення ментального розколу україн­ського суспільства та продовження війни на Донбасі на цілі покоління, що є серйозною загрозою для націо­нальної безпеки не тільки Украї­ни, а й усієї Європи. Слід розуміти, що переважна кількість юнаків і дівчат, пройшовши через «військово-­патріотичні» табори російських теро­ристів (які діють за перевіреними методиками радянських спецслужб та ісламських фундаменталістів), заледве зможуть повернутися до нормального життя, безболісно реінтегруватися в мирне суспільство. Особливо це стосується тих, хто спробує себе в реальних бойових діях, диверсійно-­підривній, екстремістській діяльності. Адже їм не просто прищеплюють російську ідентичність та вчать ненавидіти Україну й усе, що з нею пов’язано, — їм нав’язують антиєвропейські, антидемократичні, людиноненависницькі переконання, зрештою, їх вчать убивати.

Для вироб­лення дієвих рецептів ментальної вакцинації україн­ської молоді від впливу ворожої пропаганди та деструктивних релігійних культів, остаточного розриву з ідеологією «русского мира», яка поєднує Україну з її колоніальним минулим у складі Російської імперії та СРСР, необхідні не тільки заходи кримінально-­правового та загальнопревентивного характеру, а й узгоджена проактивна позиція держави та громадянського суспільства у сфері політики гуманітарної безпеки. Це ж стосується і наших європейських партнерів: толерантність у питаннях політичних, релігійних, статевих тощо переконань не повинна стосуватися відверто тоталітарних (фактично — неофашистських) практик, до яких належить і концепт «русского мира».

Прояви сепаратизму.Нині майже в половині країн світу фіксуються рухи, що можуть бути визначені як сепаратистські, причому найбільше їхніх осередків спостерігається в Євразії. Очевидно, що для виникнення сепаратизму необхідна низка умов, що створюють відповідне підґрунтя. Серед них можна виділити, зокрема, неоднорідність населення краї­ни (етнічну, релігійну та іншу); нерівномірність економічного, соціального, культурного, демографічного розвитку окремих регіонів; історичні чинники; невиважену політику центральної влади щодо етнічних меншин та конфесійних спільнот, яка погіршує їх становище або сприймається ними як така, що спрямована на позбавлення (порушення) їхніх прав та свобод. Роль цих факторів може бути штучно перебільшена та використовуватися зацікавленими силами з пропагандистською метою або для обґрунтування необхідності вжити радикальних заходів. Крім того, не можна не брати до