Із сонцем за плечима. Поліська мудрість Пелагеї - Володимир Лис

Не спішіть посміхатися. Спробуйте завести собі такого порадника.

Ні, ви не їли такої смачної каші!

А ще були печені яблука й груші. Трав’яні котлети. Салати з кропиви і трав. Народна мудрість і майстерність, яка допомагала виживати в ті часи, коли та сама гомачка вважалася весільним делікатесом.

На Поліссі завжди надавали великого значення предметам, словам, явищам, котрі могли уберегти від злої нечистої сили село, рід, сім’ю, оселю, господарство, людину. Були такі обереги (в нас казали: береги, бериги, охроники) і на нашому хуторі. Великого значення надавала їм і бабуся Пелагея.

На покуті стояла свячена водохрещенська вода. Її пили при хворобі і як вирушали в далеку дорогу.

На Громниці (Стрітення) святили свічки. При тому вважалося, що свічка, принесена додому запаленою у храмі чи біля храму, яка не погасла дорогою, особливо помічна. Як і свічка, яку несли запаленою ввечері Страстного (Чистого) четверга. Оскільки від села до хутора було два кілометри, а з ходою селом – три, а то й більше, то бабуся якось сказала, що в неї за дорогу вигоряє дві, а то й три свічки. Тико трати, бурчав дід, але не дуже сильно. Тією свічкою випалювали хрести на стелі, бальках, над вікнами, над входом до сіней і власне кімнати (хати). Зробити те мусив чоловік. Вважалося, що як над дверима є хрест, то недобра людина (злодій, розбишака, відьма) обов’язково спіткнеться об поріг. До того, хто спіткнувся, зрозуміла річ, ставилися з підозрою. Громничні (стрітенські) свічки запалювали літом, у грозу, вони оберігали дім од попадання блискавки. Дітям цією свічкою ледь-ледь підпалювали чубчики, щоб грому не боялися.

Після Трійці частину освяченого зілля, зібраного в букетик, бабуся клала над входом із двору в сіни. Це теж був оберіг. На Спаса додавався букетик із жита й пшениці (більше жита, суто поліської культури).

Зберігалося й зерно, яким посівали на Старий Новий рік (Василя) – 14 січня. Тре’ було з’їсти хоча б три зернини, зловлені в долоню під час посівання, – на щасливий рік – і ще три зернини носити з собою.

Звичайно, найголовнішим оберегом був натільний хрестик. Той хрестик належало поцілувати перед тим, як робити якусь важливу справу. Хрестики ми носили тільки вдома, та й то з осторогою, бо були випадки, що хтось із піонерських активістів міг помітити й донести. Досі з трепетом пригадую жахливі шкільні обшуки (шмони), котрі мали виявити, який учень чи учениця носять хрестики, якщо не на тілі, то в кишені. О часи, о звичаї…

Від зіврочення, недоброго ока й слова помагали ладанка, а ще припнута до одягу шпинька (шпилька, булавка), котра защемляла біду, і зашита біла нитка. Ще нитку ж (не цю, просто нитку) належало тримати в зубах, коли щось на тобі зашивали, щоб «не зашити розум».

Оберегом був часник (од тої ж нечистої сили), якого клали на підвіконня.

Хоч землю в діда забрали, він таки ухитрявся розширювати город – на клаптик за хатою, в лісі, біля колгоспного поля. І обов’язково один городець засівався житом. Його зжинали серпом, а перед зажинками кликали нас, дітей, і першу жменю сипали на пострижені голови – на щасливе урожайне життя. А ось при обжинках вся родина перед тим, як бабуся мала спекти перший хліб з нового врожаю, їла сире зерно. Бабуся робила особливого снопа, молилася над ним. Сніп стояв у коморі, а на Святвечір перед Різдвом його вносили, прикрашали засушеними квітами й ставили на покуті, звідки перед тим виносили старого снопа. Слова «дідух» у нас не знали (чи не вимовляли), казали – дід, хазяїн, Різдвяний (Житній) пан. Він теж оберігав дім, символізував достаток.

У нас вважалося, що домовик (дідок, бородник) не тільки вміє робити шкоду, а й допомагає варити обід, вечерю (вранці він спить), попереджає про небезпеку (особливо пожежу), оберігає дім. Якщо йшли в гостину всією родиною, бабуся казала: «Дивися, дідочку, бережи дому, то принесу гостинця».

Якось я спитав:

– А де ж гостинець для дідка?

Бабуся хитро посміхнулася й відповіла:

– Він буде сердитися, коли я тобі покажу.

– Ви-те принесли йому цукерки? – не міг погасити цікавості я.

– Еге ж, – сказала бабуся. – Тико він любить особливі цукерки. З конюшинки і жмелевих к’ят.

Звісно, як було не спробувати після цього посмоктати квітку конюшинки чи пелюстки джмелівника (не знаю, яка правильна літературна назва цих квіток).

А ще бабуся казала, що дідок люльку курить, помагає димові з комина виходити. Коли ж тяги не було, бабуся сварилася:

– Зновика розходився? Ци тая відьмочка в гості прилетіла та на комині сидите?…

Оберегом був також віконник – маленька намальована фігурка в кутку головного найбільшого вікна. Фігурка нагадувала і людину, і птаха водночас. Віконник спиняв недоброго гостя і допомагав від зазирання в оселю «недоброго ока». Малися на увазі й таємничі сили, котрі могли навідатися вночі чи ввечері й заглянути у вікно (навіть завішене), й хтось чужий.

Оберегом, охронником хутора був і колодязь, який стояв якраз посередині величенького подвір’я. Бабуся казала, що він дивиться в небо, того на свята знімали з нього дерев’яну покришку. А на Водохреще вливали в колодязь свяченої води. Правда, дітей лякали, що в колодязі живе велика залізна жаба, яка тільки й жде, щоб дитина в нього зазирнула. Ухопить і понесе на дно, а там буде «двайціть днів марудити», тобто не давати спати, й добре, якщо відпустить, а не з’їсть. Зрозуміло, що таким чином нас берегли од зайвої цікавості й небезпеки, щоб дитина не впала в колодязь.

Ще існувало повір’я-прикмета: якщо влітку, коли сонце найвище, але збоку від колодязя зазирнути в нього, то можна побачити зорі. Хто побачить – буде щасливий. Так само перед Різдвом, якщо небо ясне.

Оберегом є дерево, яке людина собі вибрала. Під яким і біля якого почуваєшся найзатишніше – твоє дерево. Носи з нього палузку (гілочку), але брати вже засохлу чи яка відломилася – то тобі знак.

Бабуся промовляла й замовляння-оберіг: «На цим світі, на дорозі – ни бути тривозі, дойдеш, куди йдеш, і додоми вернешся, благослови, Матінко. Амінь». При цьому той, до кого промовляли перед дорогою чи значимою подією цей словесний оберіг, повинен був подумки проказати три слова, які од когось хотів би почути. А тоді тихо повторяв слова замовляння.

Ще одне замовляння-оберіг, яке промовляла бабуся: «Йду вже з хати,