Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
Вже в листопаді 1938 року штаб Карпатської Січі під проводом полк. М. Колодзінського-„Гузара” випрацював докладний плян організування військової сили Закарпаття власними засобами. Згідно з тим пляном, базою для творення війська повинні були бути західньоукраїнські землі, звідкіля нелеґальним шляхом прибували б насамперед колишні старшини УГА та Січових Стрільців і ті українці молодшого покоління, які здобули військовий старшинський вишкіл у польській армії, а далі охотники рядовики; економічні українські установи на ЗУЗ повинні були дати фінансові засоби, підсилені масовими збірками серед українського населення, а ПУН мав подбати про зорганізування зброї з-за кордону. Решту зброї й амуніції треба було, як передбачувалося пляном, здобути у відповідну хвилину через роззброєння чеських військових станиць та захоплення всіх військових складів на території Закарпаття.
Цей плян передано через д-ра Ольжича-Кандибу для затвердження ПУН-ові, а пор. Роман Шухевич негайно виїхав нелеґальним шляхом до Львова, щоб тут провести розмови з відповідними українськими чинниками. В „Молодій Громаді”, комбатантській організації колишніх старшин Січових Стрільців та Українських Січових Стрільців, а також в українських економічних установах у Львові Роман Шухевич зустрів повне зрозуміння й запевнення належної допомоги: економічні установи обіцяли фінансові засоби потрібні для повного військового виряду п'ять до шість тисяч вояків.
Заборона допомоги на озброєння
Одначе, прикра несподіванка перекреслила всі пляни й заходи. ПУН передав полк. М. Колодзінському заборону реалізувати його плян. А на ЗУЗ, після виїзду Романа Шухевича, Лев Ребет, як Крайовий провідник КЕ ОУН, повідомив усіх тих, з ким Шухевич домовлявся, що ПУН уважає пляновану фінансову допомогу українських економічних установ зайвою з уваги на нову міжнародню ситуацію. Члени ОУН одержали ще раз сувору заборону переходити самовільно на Закарпаття без згоди своїх вищих організаційних чинників.
Так само плян одержати зброю з-за кордону був зведений нанівець. У той час до ПУН-у приходила велика фінансова допомога від української суспільности в США й Канаді, і Головний Штаб Карпатської Січі домагався, щоб ту допомогу повністю використати на закуп зброї, необхідної для озброєння бодай кількох боївок, які в сприятливу хвилину могли б опанувати військові склади на Закарпатті. Допомогою з-за океану завідував, з рамени ПУН-у, Я. Барановський і він присилав для Карпатської Січі тільки – харчі. Карпатська Січ мусіла задовольнятися тією зброєю, що її вдалося роздобути або завдяки знайомствам, або силою захопити в поліційних чеських станицях.
А тим часом події в Чехо-Словацькій Республіці швидко досягли своєї кульмінаційної вершини. Вона прийшла в половині березня 1939 року.
„УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ НІКОЛИ НЕ КАПІТУЛЮЮТЬ!”
У березні 1939 року прийшов остаточний наступ Гітлера на Чехо-Словаччину. 13 березня Гітлер дав чеському урядові ультиматум з вимогою капітуляції. 14 березня президент Гаха зголосив Гітлерові капітуляцію та передав Чехію й Моравію під німецький протекторат; того самого дня словацький парлямент проголосив державну незалежність Словаччини, а о. д-р А. Волошин, як прем'єр уряду Підкарпатської Руси, проголосив незалежність Закарпаття, як окремої самостійної держави. Чехо-Словацька Республіка перестала існувати.
Ця хвилина ліквідації Чехо-Словацької Республіки була для мадярів гаслом до збройного виступу проти Карпатської України, на який вони підготовлялися від самого початку чесько-німецького конфлікту. Вже на початку березня розвідка Карпатської Січі повідомила про концентрацію мадярської армії на кордонах Карпатської України, а при повідомленні про німецький ультимат мадярське радіо оголосило, що уряди гітлерівської Німеччини й фашистівської Італії погодилися на прилучення Карпатської України до Мадярщини. На вістку про це, командування Карпатської Січі зажадало від уряду Підкарпатської Руси зброї для відділів Січі, які повинні негайно відійти на українсько-мадярський кордон для оборони його перед мадярами. Прем'єр уряду о. Волошин звернувся в тій справі до коменданта чеських військових залог на Закарпатті ген. Прхалі та до комендантури чеської жандармерії. Комендатура жандармерії виконала доручення українського прем'єра, а ген. Прхаля відмовився видати зброю.
Дня 14 березня 1939 року, коли відділи Карпатської Січі почали озброюватися зброєю від чеської жандармерії, щоб відійти на кордони країни, ген. Прхаля несподівано дав наказ чеському війську роззброїти січовиків. Чеські військові відділи оточили будинок Головної Команди й Штаб Карпатської Січі „Січову Гостинницю” і, коли їхнє домагання капітулювати січовики відкинули, чехи під командуванням Прхалі почали обстрілювати будинок, при чому в бій введено також танки й гармати. Озброєні тільки рушницями, невеликою кількістю скорострілів і ручних ґранат, січовики під особистим командуванням М. Колодзінського поставили ворогові твердий спротив.
Гук бою заалярмував околицю і з поблизьких сіл стали напливати відділи січовиків на допомогу своїй Команді. Рішучий і успішний спротив заскочив чехів; ген. Прхаля припинив наступ і проголосив невтральність чеських військових залог у Карпатській Україні під час евентуальної українсько-мадярської війни, одначе, й надалі відмовився передати українцям зброю.
Того самого дня, вранці 14 березня 1939 року, почався дбайливо підготований наступ 40-тисячної мадярської армії проти Карпатської України вздовж її південного кордону. Перші розвідувальні відділи мадярської армії зустріли спротив оборонців Срібної Землі, який примусив їх завернутися на мадярську територію. Та після перших пробних боїв у наступ пішла вся сконцентрована на кордоні маса мадярських військ, підтримана тяжкими гарматами, танками і літаками.
Головний наступ мадярів ішов уздовж залізничної лінії Ужгород-Перечин-Ужок, щоб, опанувавши її, відрізати Карпатську Україну від Словаччини, яка, згідно з припущенням мадярського штабу, могла дати українцям зброю. Друга лінія наступу йшла вздовж шляху Мукачів-Свалява-Лавочне, третя – вздовж залізниці Іршава-Кушниця, четверта на Севлюш-Королево-Хуст-Ясіня. Мадяри та їхні союзники поляки були впевнені в свою цілком легку перемогу. Вже 15 березня польський уряд вислав на кордон своїх представників і через радіо заповів передачу зустрічі на „польсько-мадярському кордоні” (на колишньому польсько-чеському на українських землях Карпат) представникові Польщі з представниками „переможної мадярської армії”.
Одначе, польська делеґація даремно ждала „зустрічі” протягом цілого тижня, а польська шовіністична вулиця – біля радіоапаратів, бажаючи почути, як відбуватиметься „радісна зустріч” з мадярськими „братанками”. Увесь тиждень мадярська 40-тисячна армія мусіла зводити важкі бої й тільки з найбільшим зусиллям, п'ядь за п'яддю, здобувала карпатську землю.
Дня 14 березня, як тільки перервалися українсько-чеські бої, шеф Штабу Карпатської Січі полк. Колодзінський видав наказ провести загальну мобілізацію до рядів Січі. Наказ виконувано скрізь, по всій території Карпатської України. Відділи Січі роззброювали станиці чеської поліції, жандармерії та „Державної Охорони”, і з їхньою зброєю поспішно маршували на південь, щоб загородити дорогу мадярським ордам. Юні Січовики виявляли подивугідну відвагу й посвяту. В'язанками
