Іван Мазепа - Олег Друздєв

щирі надії, що гетьман не тільки залишиться на їхній території, а піде далі вглиб країни, щоб розправитись з непокірною королю шляхтою. Та він не поспішав цього робити, лиш надіславши кілька підрозділів до коронного та московського війська. Саме ці підрозділи, зокрема корпус полковника Мировича, змусили шведські війська відступити зі Львова, який вони взяли 6 вересня 1704 року. Але й тут не обійшлось без проблем. Мирович скаржився Мазепі на ставлення до них із боку поляків та московитів, які використовували їх для «чорнової» роботи. Додав хмизу у вогонь випадок з перепідпорядкуванням козацьких частин командиру Паткулю, який зневажливо поставився до козацької старшини й запровадив військову муштру на німецький манір. Дійшло навіть до того, що у Познані невдоволений муштрою полк був оточений саксонськими частинами і роззброєний. Мирович із гіркотою писав Мазепі про знущання, яких козаки натерпілись за час перебування під польською орудою. Ясна річ, що гетьман не міг так просто залишити цю справу і після повернення до Батурина написав до Малоросійського приказу, заявляючи про категоричне невдоволення позицією та поведінкою Августа ІІ стосовно козаків. Та цей лист, як і інші намагання Мазепи пом’якшити долю своїх підлеглих, не отримав позитивної відповіді. Москва й далі дивилась на козацьку Україну як на свій додаток, за рахунок якого можна вирішувати власні проблеми.

Е. Делакруа. Мазепа на коні, який вмирає. 1828

А тим часом невдоволення серед козаків все більше зростало. 1705 рік позначився новими походами, на цей раз цар наказав виступати на Волинь, Сандомир і Брест. Окремий підрозділ мав вирушити до Литви. У ході мобілізації вдалось набрати майже сорок тисяч війська, яке швидко дісталось до Волині. Згідно домовленості з королем гетьман видав наказ спустошити маєтності тих дворян, які належали до партії суперника Августа — Стані­слава Лещинського, однак ні в якому разі не зачіпати селян, більшість яких були українцями. Маючи достатньо військової потуги, щоб протистояти будь-якій армії, Мазепа за час свого перебування на Правобережжі зумів добитись зміни розстановки сил на користь Августа. До табору гетьмана почали один за одним приходити польські магнати, щоб заявити про вірність королю Августу. Очевидно, що більшість із них лукавила, прагнучи перш за все зберегти свої маєтки, про це писав й сам гетьман у листах до Малоросійського приказу.

Простоявши біля Старокостянтинова до 4 серпня, козацьке військо рушило далі на захід і 14 серпня підійшло під Львів. Тут під Львовом згодом Мазепа брав участь у нарадах Петра І стосовно військових кампаній Північної війни. Найпевніше, наради проходили в Жовкві, де якийсь час перебував і цар Петро І. Цілком можливо, що й до самого Львова міг завітати гетьман, хоча надійних свідчень про такий візит немає. Відомо достеменно, що у Львові бував цар, причому приїздив тричі. Причиною приїзду були переговори з польською шляхтою.

Однак набагато важливішою є саме Жовква, яка певний час була своєрідною ставкою царя. Існує думка, що під час однієї з військових нарад, на якій був присутній гетьман, Петро І висловив ідею ліквідації автономії Гетьманщини та перетворення козацького війська на регулярне московське з перепідпорядкуванням його московським воєводам. Чи було це несподіванкою для Мазепи? Скоріш за все, ні: незважаючи на особисті хороші стосунки із царем, він бачив напруженість у відносинах між козаками і московськими офіцерами та стрільцями. Оскільки козаки були нерегулярним військом (окрім спеціальних підрозділів компанійців), соціальне напруження швидко передавалося на місцевий рівень. Свої причини недолюблювати московитів мали й старшини, які давно відчували себе такими самими державними і шляхетськими родами, як і московські бояри, тому погордливе ставлення останніх викликало категоричне несприйняття перших. І це були далеко не всі причини та вияви українсько-московського антагонізму. Мазепа добре розумів, що самодержавні амбіції молодого царя рано чи пізно мали привести або до конфлікту, або до «тихої» ліквідації Гетьманщини. Ні перше, ні друге його не влаштовувало, до розриву з Москвою він ще не був готовий, але й дозволити пропасти державі, що її очолював, він теж не міг. Тому, скоріш за все, він спробував знайти альтернативний варіант вирішення проблеми. Таким виходом стали підпільні зв’язки з табором противників Петра І.

За легендою, саме з Жовкви гетьман відправив свого посланця, перевдягнутого ченцем-домініканцем, для встановлення контактів з Карлом ХІІ. Чи стало це початком «зради»? Поки що ні, до остаточного переорієнтування на шведський табір мав минути деякий час, скоріш за все, це була звичайна підготовка запасного варіанту на випадок непередбачуваних подій. Це був крок людини зі здоровим глуздом, значним політичним досвідом і розумінням своєї окремішності та влади. Крім того, переговори з поляками тривали ще 1703 року. Як ми вже знаємо, під час другого Кримського походу до Мазепи звертався хан із пропозицією укласти союз та розбити деморалізоване й пошарпане в боях московське військо. Гетьман відмовився. Згодом до гри приєдналися поляки в особі коронного гетьмана Ієроніма Любомирського, який робив енергійні спроби сформувати польсько-кримсько-турецьку коаліцію проти Московії. Звісно ж, українського питання обійти не можна було ніяк, тому поляки почали налагоджувати контакти з гетьманом щодо його переходу з-під московської протекції до польської. Та Мазепа знову виявився більш лояльним до царя, ніж схильним до інтриг проти нього, і відіслав ці листи до царського уряду.

Найбільшого розголосу отримала вищезгадана історія з полковником Миклашевським, який навіть обговорював можливі умови переходу під протекторат короля. За основу цих переговорів знову було взято Гадяцький договір Виговського-Немирича. Хороші справи живуть довго, як то кажуть… Можлива небезпечність наслідків цих переговорів змусила Мазепу прохати усунути Миклашевського з посади. Хоча саме він і дав йому маєтності та повернув на минулу посаду. Навряд чи це було б зроблено, якби їхні погляди щодо майбутнього України розходились надто сильно…

Очевидно, що корінь справи лежав глибше, десь у свідомості старшин і Мазепи зокрема. Відправною точкою для розуміння всіх кроків козацької верхіки є вищезгадана апеляція до своєї шляхетності.

Суспільство ранньомодерної України (і не тільки її) було доволі чітко поділене на стани. Кожен стан мав свій «гонор» (тобто своєрідний світогляд і правила поведінки), який ревно оберігав. Вихована на польській традиції шляхетських вольностей (як ми вже знаємо, навіть сам Мазепа в юності довгий час був при дворі польського короля), козацька верхівка сама опинилась у ролі цієї самої шляхти, яку не так давно зганяла з українських земель вогнем і мечем, тому що прагнула закріпити їх за собою. Із часом це прагнення ставало спадковим. Так, зокрема вже на час, про який ми ведемо мову, в середовищі козацької верхівки було кілька старшинських родин в другому-третьому поколінні. Ті самі Кочубеї, Апостоли та інші мали всі підстави вважати себе верхівкою суспільства. Маючи великі земельні наділи, які приносили значний прибуток, а також вагомі державні посади, вони цілком справедливо дорівнювали себе до польських і московських «колег».

Яскравим виявленням цієї козацької «шляхетності» є те, як сприйняли (і сприймали надалі) Мазепу: дрібний шляхтич невідомого походження без значних статків і впливу явно не був рівнею родовитому козацтву. Не дивно, що його обрання на гетьманство викликало глухе обурення. Та ж доля спіткала і його попередника — Івана