Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий
На чолі процесії йшов чоловік середнього віку з Бельгії, він ніс великий хрест. За ним ішли священики й церковний хор. Потім несли жовто-блакитні українські прапори і червоно-чорні оунівські. Далі два чоловіки несли невеличкі урни на червоних подушках. В одній була земля з України, в іншій – вода з Чорного моря. Усі розуміли символічне значення цих предметів – Бандера поклав життя у боротьбі за незалежну і соборну Україну від Карпат до Чорного моря. Чорного моря ні Бандера, ні більшість оунівців ніколи не бачили: вони виростали в польський частині України, відрізаній від моря радянським кордоном. Їхні юнацькі роки минули у Другій Речі Посполитій, яка активно прагнула здобути, а потім утримати вихід на Балтику, і вони вважали, що Україна теж мусить мати вихід до моря. Солону морську воду привіз у Мюнхен товариш Бандери з Туреччини, єдиної причорноморської країни, не відгородженої залізною завісою.
Дубову труну Бандери несли шість його побратимів – люди одного з ним віку і схожої долі, багато років тому вони разом почали боротьбу в Україні. За труною йшли вдова Ярослава Бандера і троє їхніх дітей[79].
Першим слово над могилою Бандери виголосив Петро Голинський, голова українських греко-католиків у Німеччині і сам недавній біженець з України. Отець Голинський почав з того, що ім’я покійного «відоме кожній найменшій українській дитині там на Рідній Землі й у розсіянні по всьому світі, відоме не тільки приятелям, але куди більше ворогам, голосне межи всіми народами». Він нагадав, що Бандера «малощо не четвертину свого зрілого життя перебував у в’язницях, тюрмах та концентраційних таборах чужинецьких держав, що намагались поневолити нашу Батьківщину. А й ті так звані роки на волі були для нього часто прикріші від тюремного відокремлення, бо завжди і всюди переслідуваний мусів скриватися, тікати з місця на місце, ба навіть жити під чужим іменем. А все це тільки тому, що усім своїм єством любив свою Батьківщину – Україну і з готовістю на велику жертву бажав вибороти для неї найцінніший скарб: свободу і незалежність»[80].
Попрощатися з Бандерою прийшли не тільки українці. У траурній процесії взяли участь «кавказці, грузини і білоруси, угорці і литовці, – писав кореспондент «Франкфуртер альгемайне цайтунг». – Це був зріз усієї східної еміграції». Прийшли лідери антирадянських еміграційних організацій, які належали до задуманого Бандерою Антибільшовицького блоку народів, створеного під час війни в українських лісах. Як і бандерівці, вони вступили у Другу світову, сподіваючись на допомогу німців у боротьбі за звільнення своїх країн, а закінчили у таборі західних союзників. Слово від угорського визвольного руху виголосив над труною генерал Ференц Фаркаш де Кішбарнак, він згадав спільну з Українською повстанською армією боротьбу. Фаркаш де Кішбарнак говорив про події осені 1944-го року, коли Шоста угорська армія стримувала наступ радянських військ у Карпатах. Наприкінці війни де Кішбарнак здався генералу Джорджу Патону і виступав зв’язковим між командуванням американської армії й угорськими військовополоненими та біженцями на Заході.
Після угорця виступили представники словацьких, хорватських і румунських громад, потім – лідери українських організацій. Дехто з цих діячів, особливо ліві, не співпрацювали з Бандерою, але все одно прийшли на знак солідарності з політичним опонентом: напад на Бандеру вважали нападом на всіх. Усі вони почувалися мішенями і пам’ятали, як два роки тому Лева Ребета, колишнього соратника Бандери, який розійшовся з ним у поглядах і став на чолі демократичної фракції колишніх бандерівців, знайшли мертвим на сходах редакції партійної газети. Задовільних пояснень смерті Ребета так і не з’явилося. Багатьом це здалося нещасним випадком, а не початком полювання на лідерів української еміграції. Але тепер виникали сумніви. Мозок присутніх свердлило питання «Хто наступний?». «Атентат дослівно висів у повітрі», – писав репортер газети «Дас грюне блат»[81].
Події 15 жовтня стали не тільки емоційним і політичним ударом по бандерівцях, а й свідчили про безпрецедентний провал у системі безпеки. Усі кивали на охорону Бандери, яка не впоралася зі своєю роботою. Після того як у травні 1951 року Мирона Матвієйка закинули в Україну, охороною Бандери опікувалися заступник Матвієйка Іван Кашуба і помічник останнього Степан Мудрик, обидва досвідчені конспіратори. Охоронці зі свого боку перекладали провину на самого Бандеру. Мудрик розповів німецькій поліції, що не раз застерігав провідника і його оточення поводитися обережніше, але його, мовляв, не слухали і безпекою нехтували, от і закінчилося бідою.
Ці слова були слушними. Бандера був природженим конспіратором і вважав, що зуміє сам себе захистити. Саме при ньому націоналістичне підпілля на початку 30-х років перетворилося на дієву терористичну організацію. За тривалі роки підпілля у Бандери притупилося відчуття небезпеки, і, живучи під Мюнхеном, він навіть брав попутників дорогою до міста. Він ігнорував правила, встановлені охороною, і дуже погано ставився до тілохранителів – через це багато охоронців відходили і від Бандери, і від ОУН-б. Бандера більше довіряв своєму пістолету, аніж охоронцям. Врешті-решт було ухвалено формальне рішення, що Бандера сам відповідатиме за свою безпеку. Восени 1959 року в його охороні була одна особа – функції охоронця, водія і кур’єра виконував Василь Ніновський, колишній старшина УПА[82].
За два тижні до смерті Бандери Кашуба отримав новину, яка таки змусила Бандеру звернути увагу на безпеку і заопікуватися зміною псевдоніма, – це питання вже давно потребувало якихось дій. На той момент Бандера вже майже десятиліття жив під іменем Стефан Попель. Тривожна інформація йшла від Степана Мудрика, заступника Кашуби, який виконував розвідувальні функції. Мудрик був ровесником Кашуби, але мав більше професійного досвіду. Він починав 1940 року з ролі кур’єра між штаб-квартирою Бандери в окупованому німцями Кракові і підрадянською Україною. Влітку 1941 року, подібно до багатьох інших симпатиків Бандери, Мудрик перейшов на нелегальне становище, але через два роки його вистежило і заарештувало гестапо. Мудрика пересилали з одного концтабору в інший, аж у квітні 1945 року його звільнила британська армія. Після війни Мудрик служив комендантом табору ді-пі в Західній Німеччині, а потім керував службою безпеки ОУН-б в Аугсбурзі. Після засилання Матвієйка Мудрика ввели у керівництво організації й доручили опікуватися розвідкою. Формально його посада не підлягала відомству Кашуби, але на практиці вони працювали разом і всі сприймали Мудрика як заступника Кашуби[83].
Другого жовтня 1959 року Мудрик зателефонував у
