Степан Бандера - Руслан Частій
Не можна не погодитися з Балеєм у тому, що Бандера не завжди орієнтувався в ситуації. На підтвердження цього він розповідає таку історію. У таборі для переміщених осіб у Равенсбурзі Петро Балей мешкав в одному приміщенні з Петром Миколаєнком-Байдою, колишнім лейтенантом Червоної Армії, а на той час майором УПА, який зі своїм загоном пробився до Баварії через Лемківщину і Чехословаччину. Одного разу Степан Бандера викликав до себе Миколаєнка і доручив йому організувати в баварських лісах партизанський загін на випадок війни США з Радянським Союзом. «Як могло статися, – розповідав Балею Миколаєнко, – що людина, ім’я якої стало прапором визвольної боротьби останніх років, не здає собі справи з того, що партизанка можлива тільки серед рідного народу, який сприяє і співпрацює в збройній боротьбі?»
Хай там як, але стверджувати, що Степан Бандера зовсім не змінював своїх поглядів, усе ж таки не можна. Наприклад, відразу після створення ОУН він різко відмежувався від усіх легальних українських політичних партій, які діяли на той час у Польщі.
Відмежувався не з конспіративних мотивів, а принципово. Проте, коли в червні 1941 року у Львові Ярослав Стецько за вказівкою Бандери створював уряд новопроголошеної Української держави, то до участі в ньому були запрошені люди різних політичних поглядів (за винятком, звичайно, комуністів). Так, соціал-революціонер генерал Всеволод Петрів посів посаду міністра оборони, член УНДО Євген Храпливий – міністра сільського господарства, безпартійний Олексій Гай-Головко (між іншим, уродженець радянської України) став міністром інформації й пропаганди. Подібне ж відбулося, коли в 1944 році створювалася УГВР, яку очолив Кирило Осьмак – безпартійний, родом із Придніпров’я. До УГВР увійшли також Катерина Мешко з Дніпропетровська, Йосип Позичанюк із Вінниці і навіть галичанин Василь Мудрий, який свого часу був віце-маршалком польського сейму і якого деякі націоналісти вважали зрадником.
У післявоєнні роки Степан Бандера зрозумів, що вести боротьбу проти такої могутньої імперії, як СРСР, силами самих українських націоналістів було б нерозсудливо, і в 1946 році за його ініціативою створюється Антибільшовицький блок народів (АБН), який очолив один із найближчих однодумців Бандери, – Ярослав Стецько.
У цьому місці хотілося б знову звернутися до роботи радянської пропаганди, і не тільки її. У Радянському Союзі коли-неколи виходили у великій кількості «історичні» і публіцистичні праці про «українських буржуазних націоналістів». Безумовно, матеріал подавався в дуже перекрученому вигляді, але «замовкнути бандерівців» (як називали всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Степана Бандери) було неможливо. При цьому автори публікацій воліли не вказувати ніяких цифр: скільки членів було в ОУН, скільки в УПА, скільки після війни опинилось на Заході. А найбільшою державною таємницею були цифри репресованих у Радянському Союзі за звинуваченням в антирадянській діяльності. Розголошувати ці цифри не можна було в жодному разі, інакше стало б зрозуміло, що це була не купка зрадників і незначна кількість обдурених ними «несвідомих», а якщо і не всенародний, то все ж таки досить масовий рух опору. Навіть імена провідників називалися рідко, найчастіше просто невелика жменька прізвищ, що переходили з книги в книгу: Коновалець, Бандера, Мельник, Стецько, Лебедь, Шухевич, подружжя Ребетів, отець Гриньох – ото й усе.
28—31 серпня 1948 року в Міттенвальді відбулася Надзвичайна конференція ЗЧ ОУН, на якій колишні однодумці, а тепер політичні суперники прийшли до єдиної думки тільки в одному: не погодилися з бажанням Степана Бандери повернутися для підпільної роботи в Україну. У джерелах бандерівського напряму є твердження, що на цій конференції були зачитані листи Головного командира УПА (всі одностайно визнали, що це його почерк), у яких Степан Бандера називався провідником всієї ОУН, але самі ці листи чомусь не цитувалися.
Для того щоб остаточно прояснити ситуацію, було вирішено послати від Бандери до України начальника Служби безпеки Мирона Матвієйка, а від «опозиції» Василя Охримовича, щоб за допомогою особистих контактів остаточно з’ясувати, хто кого підтримує. Це рішення було великою помилкою. Деякі автори пишуть, що це була операція, задумана московськими спецслужбами з метою заманити в Україну самого Степана Бандеру (за аналогією до справи Бориса Савинкова в 1924 році). Адже не слід забувати, що у Москви в Лондоні був свій агент, Кім Філбі, який працював в англійській контррозвідці і передавав до Москви найсекретніші дані. Між іншим, неодноразово висловлювалися припущення про співпрацю Степана Бандери з британськими спецслужбами. Так от, коли Мирон Матвієйко, доставлений на англійському літаку в заздалегідь обумовлений, як він гадав, із командуванням УПА район, вистрибнув з парашутом, його зустріли «зв’язкові», відвели в «криївку», нагодували і… прокинувся він уже у в’язниці МДБ.
Трохи інакше було з Василем Охримовичем: московські спецслужби підготували і йому подібну «теплу» зустріч, але за збігом обставин десантування відбулося в інший час і в іншому місці, так що йому вдалося зв’язатися з підпіллям УПА; арештований він був тільки в 1953 році.
Що ж до головного героя цієї книги, то життя Степана Бандери у той час в усьому було нелегке. Невлаштований або погано влаштований побут (про це трохи пізніше), щоправда, у нього була власна машина, синій «опель-капітан», за якою його вистежив майбутній убивця, уже немолодий вік, підірване здоров’я, адже таке бурхливе життя, як у нього, не сприяє спокійному, здоровому існуванню (можна сказати, що він був уже старий). Свою роль відіграла й важка політична атмосфера, в якій йому доводилося діяти, адже колись розколена ним самим ОУН розпалася ще двічі: спочатку в 1946 році відкололася ОУН за кордоном, потім у 1954 році виникла ОУН так званої «двійки», оскільки її очолювали двоє – Зенон Матла і Лев Ребет. І, нарешті, було важко просто по-людськи. Хай би як ти був переконаний, що твоя правда, хай би як ставив політичні справи над особисті, але навряд чи можна байдуже сприймати те, що твої друзі, з якими тебе зв’язували десятки років підпільної боротьби, в’язниці, суди, загроза смерті, тепер кидають тебе.
Утомившись відбиватися від нападок опозиціонерів, що звинувачували його в диктаторських замашках, а керовану ним ОУН у неокомунізмі (лунали й такі звинувачення), Степан Бандера вирішив подати у
