Степан Бандера - Руслан Частій
Той віденський період пролетів дуже швидко. Ми з батьком і невеличкою групою людей, серед яких була і нинішня Слава Стецько, виїхали на південь Баварії. Їхали за фальшивими «марш-бефелями»[12], які приніс Степан Бандера. Він же приніс і батькову валізку і посадив нас у поїзд, а сам вернувся до своєї родини – дружини і доні, які жили під Віднем. По всяких перипетіях ми з батьком опинилися в Аузбурзі, а Бандера осів у Мюнхені. Віддаль не далека, а нитка приязні увірвалась. Повоєнний час вимагав пристосування до нових умов. У Бандери прийшло багато нових справ, які вимагали рішень з проекцією на майбутнє, і він з головою віддався їм. Ще зустрілись на панахиді по Легенді, але то не був час на розмови.
Не мала нагоди зустріти і його дружину, хоч він часто у Відні говорив про неї з турботою, що не може ні їй, ні доні приділити належної уваги. Думаю, це було гарне подружнє життя, але для п. Наталки нелегке. Але тоді всі ми були молоді, підпільне життя в Україні позбавило нас «матеріального багажу», і те, що ми були бідні, як костельні миші, нас не турбувало».
Повертаючись безпосередньо до суспільно-політичного боку життя Степана Бандери, перше, що треба з’ясувати, – який пост посідав він тоді.
На момент свого арешту німцями він був головою Проводу ОУН, яка називала себе «революційною» або, інакше, «під стягом Бандери». Як уже неодноразово наголошувалося, після арешту Степана Бандери обов’язки голови взяв на себе Микола Лебедь, але він не був офіційно затверджений на цій посаді і був виконувачем обов’язків провідника. На ІІІ Великому надзвичайному зборі ОУН у 1943 році було вирішено відмовитися від посади провідника і одночасно було створено Бюро Проводу з трьох людей: Роман Шухевич, Ростислав Волошин і Дмитро Маївський. Але і Волошин, і Маївський загинули, знову залишився один – Роман Шухевич.
Мирослав Прокоп, один із засновників Української головної визвольної ради, стверджує, що Роман Шухевич був і залишався головою Проводу аж до своєї загибелі. Інший відомий націоналістичний публіцист Степан Мудрик-Мечник писав: «Степан Бандера після звільнення з німецького концтабору Заксенгавзен на деякий час затримався в Берліні. Сюди до нього з України з групою членів ОУН приїхав Микола Лебедь, висланий Романом Шухевичем для зовнішньополітичної діяльності. М. Лебедь став перед Бандерою на струнко і склав звіт про проведену ним працю». Треба сказати, що в цьому уривку сила нісенітниць. Починаючи з того, що вже сам вираз «став на струнко» мимоволі викликає усмішку. Ба більше, Микола Лебедь прибув на Захід зовсім не для звітування перед Бандерою, а як генеральний секретар зовнішніх справ УГВР разом із Зеноном Матлою і Дариною Ребет для того, щоб проінформувати світову громадськість про ту героїчну боротьбу, яку веде УПА з комуністичним режимом.
Палкі прихильники Степана Бандери вважали й іноді продовжують вважати, що в 1940 році на Краківському зборі він був обраний довічним провідником ОУН. Але, судячи з усього, Бандера сам хотів отримати підтвердження своїх повноважень і прагнув для цього зібрати IV Великий збір ОУН, проте цей намір залишився нездійсненим, тому що на нього не могли прибути делегати з України. Замість збору взимку 1946 року в Мюнхені була проведена розширена конференція, на якій були створені Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Це дало підстави тим націоналістам, які не погодилися з політикою Бандери, стверджувати, що в післявоєнні роки він уже не був головою Проводу всієї ОУН(р), а лише ЗЧ ОУН. Проте вибори 1946 року утвердила конференція ЗЧ ОУН в 1947 році, на якій Степан Бандера знов став головою Проводу всієї ОУН. Ще раніше, в лютому 1945 року, на конференції ОУН на українських землях був обраний новий склад Бюро Проводу (Бандера, Шухевич, Стецько). Таким чином Степан Бандера знову став керівником ОУН(р), а Роман Шухевич виявився його заступником і головою Проводу в Україні. Тоді ж було вирішено, що у зв’язку з московсько-більшовицькою окупацією України і несприятливим міжнародним становищем провідник ОУН повинен постійно перебувати за кордоном.
Бандера, ім’ям якого було названо національно-визвольний рух проти окупації України, був небезпечний для Москви. Потужна ідеологічна і каральна машина була пущена в хід. У лютому 1946 року, виступаючи від імені УРСР на сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні, поет Микола Бажан зажадав від західних держав видачі багатьох українських політиків у вигнанні і, передусім, Степана Бандери.
Історія має властивість повторюватися, і не враховувати цього чинника в характеристиці післявоєнної діяльності Бандери неможливо. Так, наприклад, у 1940 році Степан Бандера зі своїми однодумцями звинувачували Провід ОУН у тому, що, перебуваючи в еміграції, він не орієнтується в ситуації в Краю, тепер же Дарина і Лев Ребети, Зенон Матла, Микола Лебедь та інші члени ОУН, що мали можливість ознайомитися з поглядами і настроями населення центральних і східних областей України, висунули таке ж обвинувачення самому Бандері. І справді, коли в 1920—1930 роках члени ОУН вели в Галичині й на Волині боротьбу за незалежність України, вони мало замислювалися над тим, якою саме має бути Україна. З’ясувалося, що населення так званих Центральних і Східних Українських Земель[13] відразу починало ставити питання щодо політичного і соціального устрою майбутньої держави. Далі, ідеологія українського націоналізму великого значення надавала християнській релігії, тому, можливо, що більшість провідних членів ОУН, як уже згадувалося, вийшли з родин священиків. А людність східних областей до релігії ставилася з більшою байдужістю, тому що Російська православна церква завжди відстоювала імперські інтереси Росії. Якщо при створенні ОУН мова йшла лише про українців, то вже під час війни в УПА знаходилися окремі підрозділи, що цілком складалися з татар, азербайджанців, калмиків і представників інших народів.
Не вдаючись до глибинної суті розбіжностей і суперечок між Степаном Бандерою і представниками УГВР, необхідно відзначити тільки, що прихильники Бандери звинувачували представників УГВР у відході від «чистоти» ідей українського націоналізму, а ті, натомість, стверджували, що їхні супротивники не бажають бачити життєвих реалій і дотримуються переважно догм.
Петро Балей у книзі «Фронда Степана Бандери в ОУН в 1940 р.» пише: «Навіть без особистого знайомства, на підставі його друкованої спадщини дослідникові постаті Степана Бандери впадає в очі його надмірна амбітність. Вона менше помітна в безпосередніх зустрічах, але завжди – в аргументації за ідеологічну «правильність» його особистої віри, мовляв, – це не
