Небо над Іраном ясне - Дмитро Анатолійович Жуков
"Вони були задоволені, якщо хто-небудь пригощав їх сигаретою, і йшли далі, посвистуючи! Комунізм - це засіб обману людей, і нічого більше. Хіба стануть невіруючі, що не визнають невидимого, піклуватися про людей і поправляти їх справи? Ні, це обман".
Так він пов'язував нездійсненність комуністичних ідей з атеїзмом. А що стосується сигарети, то взяти її у колишні часи у нас не вважалося жебрацтвом.
* * *
Однак може скластися враження, що духовенство було цілком налаштоване революційно і визнавало авторитет аятолли Хомейні. Деяким з них був неприємний його радикалізм, який не відповідав старому прислів'ю: "Богу - богове, а кесарю - кесареве". Вони стояли за старі методи викладання, намагалися обмежити коло знань, які дають богословськими центрами, лише темами, освяченими середньовічною традицією. Порівняно недавно учень імама шейх Казім Рашид розповів мені, як аятолла Табатабаї за підтримки Хомейні свого часу домагався у стриманого великого аятолли Боруджерді введення розширеного курсу філософії в семінаріях і як той обмірковував це 24 години, перш ніж дав дозвіл, не дивлячись на опір обскурантів.
У листі до молодшого сина Ахмеда імам чітко як завжди визначив свої відносини з цим колом, який принесе йому ще багато клопоту:
"Рани, заподіяні навмисно і ненавмисно іноземними агентами (маються на увазі ті, кого у нас прийнято називати "агентами впливу" - Д. Ж.) в середовищі духовенства були і залишаються в багато разів більш глибокими, ніж ті, що наносяться нашими супротивниками. На зорі ісламської боротьби, якщо хто-небудь говорив: "Шах - зрадник", то у відповідь негайно чулося: "Шах - шиїт". Група відсталих формалістів вважала все заборонене релігійним законом, і ніхто не міг їм заперечити. Душевний біль твого старого батька через ці відсталі групи непорівняний з тим, який викликався тиском і переслідуваннями з боку інших… Вивчення іноземної мови, заняття філософією і теорією пізнання вважалося гріховним і політеїстичним. В медресе Фейзі мій бідний син, покійний Мустафа, попив води з чашки, то вони потім ретельно помили цю чашку. І зробили це тому, що я викладав філософію!!!" (Виділено мною - Д. Ж.)
З 1961 по 1964 рік Хомейні піддавався не тільки гонінням шаха, але і нескінченним лицемірним причіпкам деяких колег з богословського центру в Кумі. Після смерті аятолли Боруджерді його місця в якості духовного лідера шиїтської громади став домагатися аятолла Шаріатмадарі. У Кумі він мав чимало прихильників, які вважали, що Хомейні ще занадто молодий (в 60 років!) для такого становища, у нього мало богословських творів(?), що свої лексики він читає занадто жваво, включаючи в них гострі політичні питання, всупереч загальноприйнятим схоластичним методам.
Шаріатмадарі навіть заарештовувався під час подій 1963 року, але незабаром його звільнили, оскільки з'ясувалося, що він стоїть за неучасть в політиці і підтримує починання шаха. Але по авторитету серед віруючих, молодих викладачів, студентів, він не йшов ні в яке порівняння з Хомейні, який пропонував активну тактику і рішучу стратегію в боротьбі з корупцією та іноземним засиллям.
Шах підшукував на місце лідера більш авторитетну особистість. Він звернувся до аятолли Хакіма, який керував релігійними центрами Іраку і користувався великим впливом у шиїтів Ірану, Сирії, Лівану, Індії та Пакистану, але іранське духовенство наполягало на тому, щоб резиденцією великого аятолли всіх шиїтів був Кум. Хакім зробити це відмовився, хоча фактично став главою шиїтського мусульманського світу, тобто став наступником Боруджерді. Але це не означало, що в його руках зосереджена вища релігійна влада, оскільки, нагадаємо, ніякої жорсткої владної піраміди не існувало, і чим більше намагаєшся вникнути в систему впливів різних духовних лідерів, тим більше переконуєшся в своєрідному демократизмі шиїтської системи, яка підтримується свободою висловлювання думок, і яка всіма приймається, як належне, якщо не виходить за рамки основ мусульманської Релігії.
Ці рамки не могли бути порушені і самим шахом, який викладав свою ідеологію в численних інтерв'ю та книгах "Моє служіння батьківщині", "Біла революція", "До великої цивілізації". У них він намагався довести велику прихильність іранського народу до монархії, переконував, що його політика - це "революція шаха і народу", що в аграрній реформі, в акціонуванні підприємств він бачить встановлення соціальної справедливості.
Але історія глузлива. Ось шах клянеться бути вірним "священним принципам ісламу", але тут же звинувачує мусульманських лідерів у корисливих, демагогічних і реакційних цілях, явно шаленіючи через те, що не може створити міцний службово-релігійний каркас і підпорядкувати собі всю богословську еліту, а отже, їх багатомільйонну паству. І він починає діяти у власній країні як мародер, спираючись на компрадорську буржуазію, таємну поліцію і армію, керовану американо-ізраїльськими радниками.
Вигнавши Хомейні і перетворивши його в очах народу в мученика і героя, шах лише прискорив антимонархічні настрої, зачепив національну гордість і, по суті, став могильником монархії.
Все оберталося проти нього. Він начебто боровся за прогрес і просвітництво, спираючись на вислів з Корану про обов'язок кожного правовірного здобувати знання, але з цим ніхто і не сперечався. Питання було в тому - які знання? Які розбещують або зміцнюють народну моральність? Підтримувати багатовікову ісламську культуру поведінки в побуті та суспільстві чи слідувати "вестернізації" з усіма її наслідками, що випливають зі знайомими вже нам наслідками?
Він закликав духовенство не займатися політикою, яка - завжди гра, а "політики - гравці навіть в кращі часи", що здавалося явним лицемірством проти "шах - тінь Бога на землі" і суперечило основам ісламу, круто замішаного саме на політиці.
І саме ця обставина спонукала Хомейні і його прихильників звернутися до традицій, до духу і букви Корану, але діяти цілком сучасними методами. Вони виходили з того, що покірність Божій волі не заперечує духовної свободи, єдино реальної свободи в світі, де володарі кажуть одне, а роблять зовсім інше.
Так, західна цивілізація з її технічними досягненнями викликала у деяких зневагу до власних культурних і
