Одіссея практиканта - Володимир Кривенко
– Від вас всього можна чекати, – пробурмотів Едік, вкладаючи спорткостюм у валізу.
Кілія зустріла нас розкішним, казково дешевим базаром, розташованим просто за причалом. За ті ж гроші, в Одесі можна було купити кілограм фруктів-ягід, а в Кілії – майже відро. А риба! Сушена, в'ялена, свіжа, всіх сортів і видів, які тільки є в Дунаї! В'ялену рибу тут називали «платанка», бо розрізали її не з животика, як у нас, а зі спинки і розгортали на просол і в’ялення так, що зовні і судачок і щука походили на камбалу. Продавці віддавали її просто за безцінь – аби забрали! Ми, просто розгубились. Питати було якось ніяково, але й брати боязко; може воно якимись ядохімікатами оброблене, а рибу, може, не зловлену, а дохлу продають…
Однак, потинявшись з десяток хвилин по базару, ми з'ясували причину: – виявляється, Кілію спіткало екологічне лихо – нашестя американського метелика.
Гусінь цього метелика з'їдає геть усе листя з дерев і чагарників, оплітаючи їх своїм павутинням і перетворюючи на суцільні білі кокони. Рослини, звісно, гинуть, а гусінь, перетворюючись на метеликів, несе загибель сотням гектарів плодових дерев і лісу. Ця пошесть накрила колгоспні сади і боротись з метеликом довелось вже не отрутохімікатами, а, як нам сказали, – військовими вогнеметами… Приватні сади не постраждали, бо хазяї, ретельно оглядаючи кожну гіллячку, знищували небезпечного ворога «в колисці».
Намагаючись запобігти подальшому розповсюдженню метелика, влада оголосила карантин, і заборонила вивіз будь-якої сільгосппродукції і, чомусь, риби… На причалі, автовокзалі і дорогах ввели карантинні пости… Кому продати вирощену чи зловлену продукцію? Сусіду? Так і сусід не знає, куди свою подіти… Єдина надія на приїжджих… Ну, ми, природно, не змогли відмовити в допомозі бідуючим селянам, і постарались допомогти, часом, перевищуючи свої фізіологічні можливості… Фрукти, ягоди, овочі, хліб, риба, – без обмежень, протягом десяти днів. До зими, мені на фрукти і дивитися не хотілось…
А на заводі, що належав одеському «Льонконоплетресту» на нас чекало багато цікавої роботи: автоматизація водопостачання та кондиціонерів, ну і, звичайно, сигналізація рівня води в барабані котла, та вимірювання освітлення робочих місць в нічний час. Скиртового поля тут, на щастя, не було, отже черговий раз мучитись від спеки та спраги нам не випадало. Влаштувавшись в готелі, бо Кілія, все ж, не село, а досить велике містечко, ми рушили на завод.
Заходимо в приймальню. Все, як завжди;(:) кабінет директора ліворуч, кабінет головного інженера праворуч. Вітаємося, питаємо у літньої секретарки:
– Головний у себе?
– У себе, у себе, – відповідає секретарка, – заходьте! – і обдаровує нас якоюсь дивною, загадковою посмішкою. Трохи здивовані тією посмішкою, заходимо один за одним до кабінету головного. Віктор, ступивши пару кроків, різко зупиняється. Едік наштовхується на нього, дзьобаючи носом у спину, я наштовхуюсь на Едіка. Віктор, після поштовху робить крок в сторону і нашим очам відкривається вражаюча картина: на фігурних ґратах вікон приварені кільця, в які встромлені вазончики з квітами. На низькому ослінчику, піднявшись навшпиньки, спиною до нас, юна дівчина, засмагла до шоколадного кольору, в коротесенькому сарафанчику, поливає з графина квіти.
Віктор оглянувся на нас і я побачив, як хижо блиснули його очі: – «Не чіпайте! Це моє»!!!
– Доброго здоров'я у вашій хаті! – якимось незнайомим, по-голуб'ячому вуркітливим голосом вимовив Віктор.
– Доброго, доброго, – через плече озвалась дівчина. Хвилиночку, зараз поллю квіти, – така спека!
– Та, нічого, нічого, поливай, ми ж до головного, почекаємо.
Дівчина кізкою зіскочила з ослінчика, поставила порожній графин на тумбочку і тріпнувши чудовим каштановим волоссям, зайшла за робочий стіл і запитливо подивилась не нас:
– Слухаю вас, товариші…
Ми розгублено перезирнулись.
Не в силах відвести похітливого погляду від повних грудей дівчини, гарно окреслених облягаючим сарафанчиком: – так нам, дівчино, до головного інженера… – промимрив Віктор, вже інтуїтивно відчуваючи недобре.
– Слухаю, слухаю вас! Хто ви? Звідки? З яким питанням? – в голосі дівчини продзвенів метал…
– Ну, ми, взагалі, з Києва…
– А-а-а! Променергоавтоматика! Рада вас бачити! Давно вже чекаємо на вас! Давайте знайомитись! – і простягнула руку Віктору – Вікторія Тарасівна, – потім Едіку, потім мені. Ну, звісно, то був не дужий потиск зашкарублої руки Степана Захаровича, але й не тендітної панянки. Потиск був твердим, діловим, чоловічим.
– Як добрались? Як влаштувались?
– Дякуємо, добрались нормально, теплоходом. Влаштувались в готелі.
– Добре. Покажіть свої процентівки, що маєте робити у нас і в чому потребуєте нашої допомоги?
Гортаючи наші папери, Вікторія Тарасівна схвально кивала головою.
– Добре, добре, добре, – все, як я й домовлялась з вашим керівництвом. Але, але… То ж було на початку літа, а зараз вже на осінь повертає. У нас з того часу виникли нові нагальні потреби, добре було б їх зараз вирішити, бо коли мені вдасться вас знову запросити?
– Так я ж… Тобто ми… Завжди на зустріч замовникові… А які проблеми?
– А от, подивіться, – Вікторія Тарасівна розгорнула на столі ватманський аркуш зі схемою силової розводки заводу. – Ось тут, на березі Дунаю у нас насосна. Ось тут, ближче, відстійні баки і фільтри, а ось тут водонапірна вежа. Все на ручному режимі, тому часті переливи і навпаки… І з кондиціонерами постійні проблеми. Замучились вже! Автоматика потрібна!
– Ну, це проблема невелика, але ж необхідні комплектуючі.
– Не питання! Напишіть список потрібного, поки ви будете основну роботу виконувати, все, за вашим списком, дістану!
