Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

творчість (Шульц нерегулярно писав щось на зразок щоденника) вже дуже давно хилиться до занепаду. Листи ще іноді бувають формальним літературним приводом; проте самі по собі вони перестали бути творчістю, значною мірою втратили сенс існування, перетворилися на анахронізм і врешті зникли. І сьогодні вони вже навіть не намагаються сягати рівня отих — недосяжних, написаних збляклим чорнилом на пожовклому папері. Тільки в найвіддаленіших куточках, на забитих дошками периферіях часу і простору все ще могли втриматися, — зазвичай у рудиментарних формах — традиції епістолярного мистецтва, його практики. Шульц був, імовірно, одним із останніх, котрі так вправно володіли пером листувальника.

Віддалік від найближчих приятелів і «побратимів духу», в провінційному містечку він був приречений на інтелектуальну та мистецьку самоту, в якій оселялися тільки ті, хто був достоту під рукою, розмови з ким могли бодай частково заступити обмін  с п и с а н и м и  думками. Бо саме листи, і лише вони, могли краще протидіяти самотності Шульца — людини радше письма, ніж мовлення. Лист, щоправда, не мав мистецької промовистості та вагомості, притаманної книжці, натомість міг розраховувати на безпосередню реакцію адресата, зобов'язував до неї.

Така то була розписана на голоси листовна розмова на відстані, пошуки відлуння, партнера, а врешті-решт — бодай лишень вдячного реципієнта сенсів, котрі без можливості діалогу були приречені на яловість. Листи дозволяли Шульцові — не наражаючи його на дуже часто бентежний для письменника особистий контакт — спілкуватися з людьми. Тій потребі він неодноразово давав безпосередній вираз, відверто її декларував. Мабуть, найвиразніше він висловив це в листі до Тадеуша Брези: «Мені потрібен товариш. Мені потрібна близькість спорідненої людини. Я прагну якоїсь запоруки внутрішнього світу, існування якого постулюю. Безугавно тільки тримати його на власній вірі, нести його всупереч усьому силою своєї перекірливості — то праця й мука Атласа» (лист № 11).

Народившись у галицькому польсько-єврейсько-українському Дрогобичі, він був убитий ґестапівцем на вулиці рідного міста під час гітлерівського погрому 19 листопада 1942 року. Він ніколи надовго не покидав свого куточку світу. Шульц, якщо лише мав змогу вибору, обирав свої безугавні нестатки, звичну проблематичність зведення кінців із кінцями, аби лиш залишатися у щасті і в горі на міфородній землі свого дитинства, в тіні цинамонових крамниць. Звідсіля він розсилав листи, щоб знайти приязних до себе, а бувало, що й покревних епістолографів-аматорів, тих численних, хто підбадьорював його, а відтак роками не шкодував слів захоплення та вдячності, таких помічних на примхливій літературній біржі та серед терзань учительської рутини. Тільки нечисленні з-поміж отих приятелів по листуванню заслужили на ім'я натхненників його творчості; лише окремі справді надихали Шульца. Але такі були. І хоча не зберігся жоден Шульців лист до тих його найважливіших співрозмовників, варто затриматися на силуетах декого з них і пов'язаних із ними долями листів, що нині вже пропали.

Ми не знаємо, коли почалися літературні спроби графіка-ілюстратора Шульца, котрі, не опубліковані, чаїлися в його шухлядах, нічим не об'являючи новину про своє існування. Допіру тоді, коли автор офіційно заявив про свою другу (після образотворчості), а відтоді першу, найважливішу професію: письменство, почав друкуватися та публікувати свої твори книжками, справа вийшла назовні і серед читачів, і серед знайомих дрогобичан та інших. Чи ніхто, абсолютно ніхто не знав про письменство Шульца? Про це знали кілька знайомих, може, заледве двоє-троє осіб. Коли ще нічого з-поміж блискучих фантасмагорій Шульца не було опубліковане, обрані, найближчі «кревні по духу» вже начебто були допущені до таємниць Шульцового пера, хоча для більшості він залишався учителем, а для невтаємничених у вищі ступені — тільки рисувальником, художником-графіком і малярем.

Оті найбільш ранні літературні твори, які годі локалізувати в якомусь певному часі, були натхненні контактами Шульца — переважно в листах — із Владиславом Ріфом, майже на десять років молодшим за нього юнаком, приреченим довіку лікуватися від сухот у Закопаному. Дружба між ними — ми не знаємо, як і коли вона зав'язалася — виявлялася насамперед у листах, у взаємному обміні ними, зіставленні уяви, начерках творчих візій, якими обидва щедро ділилися навзаєм. Владислав Ріф виявився — якщо вжити формулювання самого Шульца — ідеальним «спільником для новаторських починань».

Він вивчав польську філологію в Яґеллонському університеті. Його батько Рафал Ріф володів торговельним агентством, мати опікувалася невеликим пансіонатом у Закопаному. В тому пансіонаті вона оселила хворого на легені сина, котрий періодично приїжджав туди з Кракова на дедалі триваліше лікування, аж зрештою через так звані швидкоплинні сухоти покинув рідний дім і навчання й оселився у віллі-пансіонаті, як з'ясувалося, назавжди. Шульц відвідував його там під час різдвяних свят і шкільних канікул уже від початку двадцятих років, але передусім підтримував із ним змістовне листування, яке тривало майже до смерті приятеля, котрий помер 25 грудня 1927 року, маючи всього лише двадцять шість літ. Вони частіше писали одне одному, ніж розмовляли; окрім схильності Шульца до письмових розмов, вирішальною тут стала різниця між ціною залізничного квитка й поштової марки. Ріф писав вірші та роман, амбітний, «експериментальний» за структурою, який він сам схарактеризував як «роман психологічних пригод». Між Дрогобичем і Закопаним розминалися чимало листів — із обох боків нетерпляче чекали відповідей, розв'язок, схвалення. То були «важливі» листи, а тому їх вважали «терміновими»: сповнені проблем мистецтва, якими жили обидва, міфізації життя і світу, практикованих в ідеях і письменстві. Покревні між собою духовно, поєднані спільною пристрастю, спільним натхненням, запозиченим у міфі як рушійній силі мистецтва, — єдиною справою, єдиною метою, що їх поглинала, — молодики намагалися окреслити власну інтерпретацію світу. В полеміці, у взаємних запереченнях і погодженнях, вони часто доходили подібних або ідентичних висновків, і розбіжності, які між ними виникали, часто були ще більш плідними для обох сторін, ніж одностайність.

Багатьма роками потому спільний знайомий обох, поет Адам Важик, згадував той короткотривалий вибух фантазії й таланту: «Бруно Шульц надіслав мені кілька листів Ріфа, написаних із Закопаного до Дрогобича. Пансіонат у тих листах перетворився на корабель, із гостей була сформована команда під орудою фіктивного капітана. Корабель був гротескний, проза пластична, густо всіяна метафорами…»[1].

Хто кому більше завдячував, хто більше набув завдяки тому обміну листами? Якщо й була з нього якась користь, то лише для творчої особистості Шульца, котрому доля дозволила прожити на п'ятнадцять років довше, ніж його приятелеві із Закопаного. Окрім того, відповіді на це запитання не існує, годі ту проблему вирішити. Бо згідно з санітарно-епідеміологічними нормами до пансіонату пані Ріф прибули дезінфектори, котрі провели в кімнаті, де до самої смерті мешкав Владислав, обов'язкову «бактеріологічну обробку». Дезінфекцію вони