Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
— Нас не турбує, що ви з Чечні, що були поранені — ми тут не «комітет милосердя». Є ставки. Хто з ними не погоджується, той вільний. Ми й так пішли вам назустріч: із чеченців ми вимагали б 100 000 р. за переведення з чеченського вишу до себе на факультет! Спасибі, у вас російське прізвище.
Ми з мамою в шоковому стані розвернулись і вийшли геть.
В іншому виші, куди ми пішли пізніше, нам відразу заявили про «добровільно-примусовий внесок» ректорові. Це замість того, щоб допомогти нам, людям із Чечні!
Тітонька Юлія нас утішала: годувала пиріжками, смачним курячим пловом. Вона, незважаючи на вік, дуже бадьора, сповнена сил. Вона обдзвонила всі виші Ставрополя, з’ясувала, що бюджетні місця є в Північно-Кавказькому університеті.
Мені знову сняться кошмари про війну. На моїх очах убивають людей і тварин, а я кричу й плачу, але не можу їм допомогти.
19.11.
Тітонька Юлія завела будильник, приготувала котлети, зібрала в дорогу фрукти й шоколад. Ми їдемо в автобусі по своїх кішок до Ґрозного. Ми їх не покинемо. Ще потрібно забрати наші старенькі речі: пару матраців, подушку та сковорідку.
Я і мама прийняли рішення виїхати з воєнної зони, тому що теракти не припиняються. У Ставрополі багато газет, я пошукаю роботу.
У Північно-Кавказькому університеті виявилися порядні люди. Ректор зовсім безкорисливо погодився перевести мене на бюджетне місце гуманітарного факультету, тобто я буду вчитися безкоштовно й заочно, зможу ще й працювати. Це усмішка долі — зустріти чесних і нормальних людей!
Тітонька Юлія, проводжаючи нас, хвилювалася. Ми обіцяли їй зателефонувати, як тільки дістанемося до Ґрозного. Я дуже полюбила бабусю. Як жаль, що ми не зустрілися раніше! Тітонька Юлія — християнка. Вона молилася за нас.
У її квартирі відбувалися дивні й непояснювані явища: у першу ніч, тільки-но я заснула, мене розбудили кроки. Злякано розплющивши очі, я побачила перед собою незнайому жінку в білому фартуху. Як тільки я стала читати молитву, образ проплив повітрям, просочився крізь зачинені двері і зник. Не повіривши, що то був сон, я стала розпитувати тітоньку Юлію про жінку в білому фартуху, і з’ясувалося, що такий вигляд мала колишня хазяйка житла, яка давно померла.
П.
21.11.
Ми в Чечні! Прибирали квартиру, тягали з вулиці воду, каламутну, з водоростями. Щоб пити, потрібно цідити її через марлю.
Я вчора забігала до Алхазура та Кайли. Азаматові ми привезли олівці й альбом. Кайла пригощала нас шоколадними цукерками. Вітала зі святом Ураза-Байрам. В Азамата величезні синці під обома очима. Батьки сказали, що він упав.
Сьогодні я відпочиваю, п’ю ліки. Температура 39º. Кидає в жар.
Сусідка Хазман добре доглядала кішок, годувала. Ми вдячні! Мама збирає нехитре майно. Ми днями залишаємо рідний край, щоб потрапити в невідомість. Свою шафу 1924 року ми кинемо — нам її не забрати. Візьмемо одяг і улюблених кішок. У нас їх троє: Карина, Смугастик і Кульбабка.
Народився вірш:
Моя земля мене ж і ранить.
Друг, ворог…
Де ж бо доброта?
Лиш гір повітря без омани,
Снігів їх вічна чистота.
Пробач, о земле! Попелище —
І вулиці, й душа сама.
Мені нема за тебе ближчих,
За тебе кращих теж нема.
Гіркота й біль туманять око.
Спитати хочеться мені:
Це розрахунок чий жорстокий
Зіткнув народи у війні?
Печаль у серці винуватім,
Та бережу в душі й любов.
Світ розірвався, мов граната,
І на землі чорніє кров.
Вже непотрібність власну знаю
У ріднім, зболенім краю.
І ось удалину втікаю,
Хоч там нічого не люблю.
22.11.
Разом із Хазман дивимося телевізор. У нас ні електрики, ні газу. У неї телевізор погано, але працює. Хазман плаче!
— Як же я без тебе, Фатимо, буду? — питає вона мене і звертається до мами: — І до тебе, Лено, звикла, і до кішок!
— От, хотіли б залишитися на батьківщині, але як? — заперечує мама. — Учора на зупинці, прямо при нас, хлопець стріляв у машину військових, що проїжджала там. Цілився в бензобак, влучив у колесо. А влучив би куди хотів, був би вибух, усі б загинули на зупинці. І старі, і діти. Уазик із військовими, не зупиняючись, швидко промчав.
Тьотя Лейла засмутилась і водночас зраділа нашому від’їзду. Ми сфотографувалися на пам’ять.
Сьогодні гори, що кільцем оточують Ґрозний, — білі від снігу і синіють лише з боків.
Я бачила Ґабі, розповіла їй, що буду вчитись у Ставрополі й працювати так само. Попрощалася з журналісткою Айзан із газети «Трудяга», а сивого Ґапура та поета Мусу не застала на службі.
Ще, цілком випадково, я зустріла давніх знайомих. Колись на ринку вони торгували відеокасетами: Козеріг і його брат. Тепер вони — працівники міліції й служать новій владі. Охоронять лікарню № 9, на зупинці «Автобаза».
23.11.
Дощ. Небо затягли сірі хмари. Їх кривавим променем пропалює помаранчево-червоне сонце. За пагорбом стріляли з важких гармат, і земля злегка тряслася, нагадуючи про те, що кожен день, прожитий на моїй батьківщині, міг стати останнім.
Я бачила сни про те, як на землю ринули хвилі, як земля поступилася стихії води і ми стали її частинками, подолавши людську подобу.
Колись у моєму місті Ґрозному я маленькою дівчинкою сиділа на санчатах, як на лавочці, у коридорі квартири, обіймаючи маму. А по нашому будинку на вулиці Завєти Ільїча стріляли важкі російські гармати. Цегляний чотириповерховий будинок хилився, немов великий корабель, що потопає, і скрипів. Мама обійняла мене і сказала:
— Ми сьогодні помремо, але ти не бійся.
А я спитала:
— Як помремо? Мені всього дев’ять років!
Мама крізь сльози посміхнулася. Не було ні краплинки світла, і я не могла це побачити, але знала — вона посміхнулася.
— Для смерті вік не важить. Такий обстріл нам не пережити. Боже, як страшно!
Хотіла відчути мамин страх, але не могла — я ще не відчувала страху, тільки сильно стукотіло серце.
— Що найстрашніше в смерті? — спитала я маму.
— Те, що ми більше ніколи не побачимо сонця.
Але мама помилилася — ми вижили.
У моєму житті з осені 1994 року сонце сходило багато разів, і я навчилася класифікувати страх як давній об’єкт усвідомлення.
Божевільний Юрочка, хлопчик-сусід, теж помилявся, стверджуючи, що в кімнату влетів снаряд і насправді ми дуже давно мертві. Ми не загинули —