Українська література » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Читаємо онлайн Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
буде діла.

Поля

12.03.

Знову посварилася з Альонкою. Ми йшли зі школи: я, Альонка й Зуля. Зуля — чеченка, але інші з нею не дружать, обзивають. Вона з бідної родини й пухкенька. Раптом Зуля каже:

— Альонко, маєш брата?

— Немає в мене в роду братів, — відповідає Альонка.

— А Лука?! — питаю я, згадавши, що в неї є двоюрідний брат, у якого вона таємно закохана.

Альонка бігом помчала вперед і кричить звідтіля:

— Яке тобі діло до мене та моїх родичів, нахабна тварюко?!

Я прямо, сказати б, отетеріла.

Зуля вчилася з Альонкою разом у першому класі, в іншій школі. Тож про Альонку вона й так усе знала. Почувши, як Альонка лається, Зуля пішла іншою дорогою. А я побігла наздоганяти Альонку. Я зовсім не зрозуміла, чим її образила.

— Що сталося? — питаю.

— Ти їй усе розповіла!!! — волає Альонка і люто ногами стукотить. — Як я кохаю його, розповіла; що він, коли виросте, моїм чоловіком стане, розповіла!

— Нічого такого я не казала…

— Ага, брешеш! Дурепа! Сволота!

І йде далі, мов і не було нічого. Я її погукала, показала їй мовчки непристойний жест із середнім пальцем, який бачила в крутому американському кіно, і теж пішла в інший бік. Ну, не дурна ця Альонка? А може, і я.

Пауліна

15.03.

Помирилася з Альонкою. Спитаєш: як? Дуже просто: вона вийшла з дому і сказала:

— Полю, пробач мені заради Бога! — і таку фізіономію скорчила, що я стала сміятись і відразу їй пробачила.

Але виявилося, вона попросила пробачення, тому що їй тьотя Валя звеліла. Ну, нічого. Головне — мир!

А вчора був такий випадок. Просто фантастика! Спочатку я з мамою ходила на ринок торгувати. Прийшла додому, а в мене горло болить. Вирішила відпочити. Розтерлася розтирачкою, випила таблетки. А моя матінка пішла до сусідки, тьоті Мар’ям. Я замкнула за нею двері, взяла в руки книжку «Рижик», про хлопчика, світло лишила ввімкненим (щоб не заснути), лягла і… заснула.

Спала я, мабуть, довго, і от що з цього вийшло: мама сиділа в тьоті Мар’ям у гостях. Туди ж прийшов мій вітчим Руслан. Мама й Руслан захотіли потрапити додому, але де там! Я не прокинулася б і від гарматного пострілу. Вони з півгодини тарабанили у двері, а я їх не чула!

Потім, злякавшись, що зі мною щось трапилось, тьотя Мар’ям, мама й Руслан почали складати історії на тему: «Бідна дівчинка залишила двері незамкненими, і до неї прийшли вбивці». Ні, ви тільки уявіть: «бідна дівчинка» — це Я!

Тьотя Мар’ям у розпачі стукала нам у стіну (боялися, що стіна завалиться), мама била руками двері, а мій вітчим Руслан вирішив залізти крізь вікно. У нас перший поверх! Але у вікно він не проліз. Засунув морду у відчинену для кота Мишка кватирку і давай горлати:

— Полю! Полю, відімкни двері! Полю, будь ласка, відчини. Це я, Руслан!

І так далі в тому ж дусі. Звичайно, тут я вже спати не могла — розплющила очі, подивилася на нього, і спало мені на думку: «Що за страшний сон сниться? Чорт у вікно лізе! Тьху, нечиста сила!» — перевернулась я на інший бік і знову захропла.

Зрозумівши, що я жива, народ узявся стукати з усіх боків із новими силами. Навіть дівчина Маліка, що живе на другому поверсі, била молотком по балкону — будила мене! Тут я прокинулась остаточно, пішла й відімкнула двері. У квартиру ввалилися мама, вітчим і сусіди.

— Полю, ти нічого не чула?! — волали вони.

— Ні! — чесно відповіла я.

19.03.

Сьогодні багато неприємностей, великих і малих. І так збіглося, що сьогодні ще й день народження Руслана.

Наша кішка Ксюша народила під ранок кошенят, а кіт Маркус (якого нам залишили дівчата Патошка й Ася) схопив одного й загриз. Я кота вилупцювала. Кошеня, що найгірше, помирає і мучиться.

Ще я дізналася, що Альонка й тьотя Валя вирішили виїхати з Чечні: життя тут немає, росіян убивають. Квартири забирають люди з гір. Якщо Альонка виїде, у мене більше немає друзів. Дімка, Серьожа та інші давно поїхали з батьками, покидавши тут домівки. А моя мама повторює, що любить Чечню і сподівається на мир.

Ось що я собі уявляю. Я йду, як зазвичай, до школи. Дощить. Осінь. Навколо — насмішки, знущання, обрáзи (будуть, як і раніше):

— Російська тварюка!

— Ми її вб’ємо!

— Російська суко, як тебе звати?

— Їдь у свою погану Расєю!

(Що я з радістю й зробила б. Але в нас немає рідні в інших регіонах, немає ніякого житла. Не маємо куди їхати.)

І от я йду сама-одна крізь бруд, через глузування й плювки, а моєї подруги, моєї прийомної сестри, її — НЕМАЄ!

«Немає» — це дуже страшне слово. А ще страшніше: «Прощавай назавжди»! І будуть дощ, вітер і сніг. Обрáзи та глузування. І я сама, без Альонки. У нову осінь, новий навчальний рік. А завтра мій день народження.

Поля

26.03.

Мій день народження був минулого четверга. Мені виповнилося 12 років.

Нічого гарного немає. Нещастя за нещастями: тьотю Валю оббрехали. Усе це зробив дядько Адам, якого поранило біля під’їзду, коли він п’яний грав на гармошці. Це він написав скаргу. Начебто тьотя Валя «здала» його російським військовим, і ті «катували його», і так він «втратив ногу».

І командир бойовиків Басаєв підписав папір — убити зрадників, навіть не розібравшись. А ніякі вони не зрадники!!! Їх прийшли вбивати ввечері. Бойовики. Четверо. Чеченці з автоматами. Наказ у них був, печатка з вовком і підпис Басаєва. Ніхто не боронив. Усі злякалися. Втекли. Тільки дідусь Ідрис, інгуш, який теж на другому поверсі жив разом зі своєю бабусею, вийшов. Його побили прикладами.

Альонка й тьотя Валя встигли втекти через балкон, на простирадлі, у чому стояли. Бойовики захопили їхню квартиру! Тьотя Валя не може квартиру відібрати назад. Боїться. Ховається в людей. (Нам тьотя Фатима все розповіла потай.)

Ми ж в іншому під’їзді живемо — і не знали, коли їх прийшли вбивати. Альонка й тьотя Валя, якщо вийде живими виїхати з Чечні, виїдуть. Одні чеченці взялися допомогти їх вивезти. Мені мама забороняє ходити до Альонки (їх ховають зараз у приватних будинках у людей). Адже якщо простежать за мною, уб’ють їх і тих, хто їх ховає.

Погано, що Альонка виїде. Але їм треба виїхати. Тільки немає ні документів, ні грошей. Ми передали для них хліба.

Кіт Маркус іще одне кошеня

Відгуки про книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: