Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Будинок приватний, тих самих людей, котрих ми й не знаємо як слід. Вони в біженці пішли. Пішки. Дорогу обстрілювали. І ніхто не знає, чи живі вони. Ми їли борщ із капусти. Пекли перепічки на багатті, коли стріляли тихіше.

А ще що сталося! Ми з мамою пішли до нас у квартиру ввечері — води принести для квітів. На вулиці світло було. Там багато сусідів біля під’їзду. Затишшя. Тьотя Тамара, її діти, і дядько Адам, і багато сусідів. Пісні співали й насіння гризли. Ми сказали «Добрий вечір!» і пішли до себе. Тільки двері зачинили. Такий вибух! Мене жбурнуло до кухні, через увесь коридор. Я полетіла на підлогу! Мама впала. У під’їзд снаряд залетів. Звідкілясь бойовики прибігли. Мабуть, із садів — у дворі їх давно не було. Вони прибігли, стали поранених людей витягати. Запах горілого, дим у під’їзді! Крик жахливий! До нас залетіли, кричать:

— Дайте бинти! Купу людей поранено, сусідів ваших!

Мама схопила простирадло, стала рвати його. Потім бачить у бойовика ніж за поясом. Кричить:

— Ножем швидше!

Вони стали різати простирадло й сусідів перев’язувати. Я лежала на підлозі. У вухах дзвеніло. Потім мама каже:

— Я ще простирадла принесу! І джгут. Сильно тече кров!

І зайшла назад до квартири. І тут іще один страшний вибух. Це другий снаряд прилетів у під’їзд. Усіх, хто на допомогу прибіг, поранено або вбито тепер. А мама дивом зайшла.

Крики стояли страшні. Наші двері від вибуху похилилися. Ми ж не замкнули. Вони не вилетіли тому зовсім. Я поповзла в під’їзд, а там… ТАМ частини тіл людей — шматки від них і крові багато. І кров густа, темна-темна. Дядько Адам кричить. Під нашими дверима головою б’є підлогу. Йому стопу відірвало. Він же в під’їзді для сусідів на гармошці грав! Випив перед тим.

Юна Пушинка тримається за живіт і кричить:

— Ратмир!

Тьотю Жанну, сусідку, на шматки розірвало, а тьотя Тамара кричить: її поранило, а сина її вбило. Її син біля під’їзду сидів. Виявилося, вбило Ратмира в капелюсі, того, що подобався Пушинці. Він людям на допомогу прибіг. Інших сусідів поранено.

Мама дядькові Адаму, сусідові з другого, з нашої грілки джгут на ногу зав’язала. Він кричав:

— Лено, вбий мене! Вбий! Мені боляче!

А мама:

— У тебе четверта дитина днями народиться. Доведеться жити. Адаме, терпи!

Потім якісь ополченці-бойовики повантажили наших поранених сусідів у машини й повезли до лікарень. Звісно, вони могли так і не робити. Сусіди ж звичайні люди. Але вони не кинули їх. Потім я пішла сходами, і мої ноги були по кісточки в крові. Я вся була в крові! Вся!

У дворі кілька бойовиків зробили живий щит із себе й усіх жінок і дітей (мене й маму теж вивели з двору). Із зони обстрілу. Вони прикривали нас собою! Причому ми їх раніше ніколи не бачили!

Дідусь-сусід Юрій Михайлович злякався, коли мене побачив, — думав, мене серйозно поранено. Але всі мої речі були в чужій крові.

Не могла писати відразу. Я просто лежала й дивилась у стелю.

А тут 48 годин оголосила влада Росії. І все. От і все. Нам кінець.

Бойовики наступного дня, після того як розірвалися снаряди й у нашому дворі вбило багато мирного народу, постукали в будинок. Тут, де ми живемо, приватний. Мама пішла відчиняти. Вони не зайшли. Просто сказали:

— Ми знаємо, дитина у вас (це я дитина!) і старі. Ми молока принесли.

Поставили дві пластикові пляшки з молоком на землю і пішли. У них іще ящик молока був — вони всюди, де діти й старі, розносили молоко.

Ми добрели до Альонки й тьоті Валі. Вони в діда Паші та дядька Саші. Дядька Сашу хотіли розстріляти. Він вів щоденник, як і я. Писав матом лайки про військових. Бойовики щоденник знайшли, про себе прочитали й хотіли його пристрелити. А він їм сказав:

— А ви про російських військових почитайте!

І перегорнув сторінку. Ті почитали і давай реготати — такі там лайки. Відпустили дядька Сашу. Але щоденник не віддали. Собі забрали. На згадку!

Тьотя Валя дала нам вареників із картоплею.

Поля

23.08.

Розповідають, що деякі російські солдати перейшли на бік бойовиків. І воюють за Чечню. Коли нас перестануть бомбити літаки? Коли?! Коли нам перестануть давати по 48 годин перед тим, як убити?

Подумала й написала вірш Росії:

От якби ж то доволі

В мене в плечах снаги!

Поле, «русское поле»!

Ми хіба вороги?

Злотоверхі дзвіниці,

Звуки рідних пісень…

Хтось живе-веселиться,

Хтось вмирає в цей день.

Адже й тут квітнуть квіти,

Сонце небом іде!

Чом не можна дружити?

Вся земля — для людей!

Весь цей біль і всю пам’ять,

Всі ці розкіш і хлам

Я не дам руйнувати

І топтати не дам!

Якби більш мені сили

І твердішу ходу.

Я для друга могилу

Між каміння знайду.

І з його автоматом

Рушу лісом глухим.

Лісовим стану братом,

А не другом твоїм!

28.08.

У нас живе дівчинка Кристина. Її сильно поранило. Танки стріляли снарядами. Їй зробили операцію. Іншу дитину не врятували. Ми знаємо маму Кристини, тьотю Оксану. Вона на базарі картоплею торгує. Кристина в нас поки що живе. Має 7 років. У них у квартиру пряме влучення. Їхній будинок на зупинці «Ташкала».

Ми двері свої полагодили.

Сусід Адам у лікарні. Йому ногу відірвало снарядом. У Пушинки осколки в животі, а в тьоті Тамари в коліні. Ще сусідів поранило — кого в голову, кого в ноги. Стріляли з російської частини, кажуть. Інших поховали, хто не вижив.

Поля

02.09.

Хочу вчитись. У нас буде школа?

Мама дізналася, що її знайомого вбило в серпні. Він у своєму дворі був. Його звали Алауді. Мене няньчив, коли я була маленька. Мама засмутилася.

Хтось убив кошенят, які жили під сходами. Розстріляли по одному на очах у кішки. Я бачила їхні трупики. Тьотя Фатима і мама ховали кошенят.

11.09.

У моїх друзів, Сашки й Ерика, вбило тата. Їхній тато був азербайджанець, а мама росіянка. Його вбило в будинку. Коли стріляли і росіяни, і бойовики.

Ерик має 14 років, а Сашка — 10 років. Ерик побіг до шпиталю, і в нього стріляв снайпер. Але він добіг. А його тато все одно