Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
2015 року, після двох виснажливих та невдалих воєн, принизливої фінансової кризи, швидкого підйому Китаю та очевидної безпорадності Америки в різних гарячих точках світу легко забути, як сильно Сполучені Штати домінували в 1990-ті. 1992 року економіку США оцінювали в 6,5 трильйона доларів. Вона майже вдвічі перевершувала японську, утричі німецьку та в цілих тринадцять разів китайську. Росія ж ледве входила до першої двадцятки країн, де й перебувала, аж поки ціна на нафту не злетіла настільки, що проштовхала її до першої десятки. Баланс у військових витратах та можливостях іще більше схилився в 1990-х на користь США та НАТО, коли виявилося, що легендарна радянська військова машина настільки ж застаріла та слабка, як і решта економіки країни. Порівняно невеликий військовий бюджет Китаю аж до 2000-х можна було до уваги не брати.
Ще важливіше, що перемога в Холодній війні дала Сполученим Штатам і решті вільного світу ідеологічну перевагу. Демократія й капіталізм тріумфували, тоталітаризм і соціалізм програли. І знову сьогодні все це здається очевидним та невідворотним, але протягом багатьох десятиліть ідеологія комунізму була серйозним викликом ледь не в кожній країні світу. З розпадом СРСР суперечка була закінчена. Навіть двадцять п’ять років по тому до соціалістичної риторики вдаються переважно автократи-популісти, котрі прагнуть перерозподіляти багатства країни між своїми наближеними та мають залежну від природних ресурсів застійну економіку.
Команда Буша-старшого вже почала позбуватися риторики безпардонної американської винятковості та морального лідерства часів Рейгана. Багатство й сила Америки ненадовго проявилися в першій війні в Перській затоці, хоча навіть там Бушу довелося добряче попрацювати, щоб подати зупинення агресії Саддама Хусейна як прагматичний крок широкої коаліції. Проте Буш справді сміливо й чітко наголосив на важливості американського лідерства. Згодом він указував на потребу «нового внутрішнього консенсусу щодо ролі Америки у світі», щоб уникнути ізоляціонізму та протекціонізму, зауважуючи: «Нинішня міжнародна арена, попри свій неспокій, нагадує чистий аркуш, що рідко трапляється в історії, і участь Америки ніколи не була такою важливою. Якщо Сполучені Штати не є лідером, то й лідерства там не буде. Це наш головний урок, який треба засвоїти з цього найкривавішого в історії століття. Якщо ми не зможемо бути гідними нашої відповідальності, якщо уникатимемо ролі, яку лише ми можемо взяти на себе, якщо байдуже відступимо від нашого обов’язку перед світом, одного дня ми знову заплатимо найвищу ціну за наші неуважність та короткозорість».[8]
Браво! Цей пасаж нагадує наполегливість та чіткість Рейгана, якщо не харизму. На жаль, Буш сказав ці натхненні й пророчі слова у своїй книзі «Світ став іншим», написаній у співавторстві зі Сковкрофтом 1998 року, а не коли обіймав президентську посаду. Схоже на те, що цей завершальний розділ виявив його жаль через те, що сам він не відігравав цю роль сильніше, коли був президентом.
Буш проминув чудову нагоду усунути Саддама від влади й покарати його за напад на Кувейт. Разом із приреченням Іраку ще на десятиліття терору та тиранії це подало сигнал іншим честолюбним завойовникам. Улітку 1992 року ми почули заклики західних політиків піддати міжнародному трибуналу югославського диктатора Слободана Мілошевича за його агресію в Хорватії та Боснії. Як, коли Саддам був іще живий та при владі?
Це відсилає нас назад до Югославії. На перший погляд там усе було зрозуміло. Прямі американські інтереси не були зачеплені, тому посилати війська не було вагомих причин. Але Буш, чия сліпа підтримка територіальної цілісності Югославії підживлювала впевненість Белграду, що можна ризикнути почати військові дії, забув, що кожна невинна жертва війни послаблює демократію й дає нову силу начебто стихлому тоталітаризму. Якщо в добу світового військового домінування демократичної супердержави ми могли пасивно спостерігати відродження нацистських практик, — концентраційних таборів та етнічних чисток, — це означало, що слова Буша про «новий світовий порядок» були порожньою демагогією, призначеною для наївної внутрішньої аудиторії.
Буш зіграв на страху тривалого протистояння на Балканах у в’єтнамському стилі, ігноруючи фундаментальні зміни на світовій арені. На цьому етапі за спиною Югославії вже не було радянської загрози, тому Буш міг би швидко вплинути на події значно меншими силами, ніж знадобилися б у минулому.
Як стало очевидно лише через роки, після багатьох десятків тисяч смертей, повітряних ударів НАТО було достатньо, щоб знищити таке поняття, як війська «Великої Сербії». Знищення з повітря сербського важкого озброєння змусило Белград зіткнутися з війною, що відтепер велася на рівних умовах із Боснією та Хорватією. Але Буш показав, що механічна підтримка «політики ООН» означала для нього більше, ніж збереження десятків тисяч життів, та більше, ніж чинення сильної протидії агресії.
Югославія також показала потребу в новій політиці для нової доби після Холодної війни, і те, що адміністрація Буша не змогла запропонувати таку політику. Коли заступник держсекретаря США Лоуренс Іґлбурґер відвідав свого давнього друга Мілошевича в Белграді в лютому 1990 року, він був шокований неможливістю дійти згоди. На той час із Європи надходило стільки добрих нових, що балканська порохова діжка була відсунута на задній план навіть після того, як Іґлбурґер повернувся зі своєї поїздки з попередженням, що «це значно гірше, ніж хто-небудь думав, і це буде значно кривавіше, ніж ми гадали»[9].
Буш швидко втратив шанс виправити помилки під час свого другого терміну через американський електорат, що миттю повернувся спиною до зовнішньої політики. Він програв людині без досвіду зовнішньої політики, людині, чий слоган «Це економіка, дурню» ефективно витіснив із виборчої кампанії зовнішню політику та Холодну війну. (Росс Перо, який посів третє місце, не віддав свої голоси нікому й нічим не допоміг Бушу.) Буш точно не був Вінстоном Черчиллем, але кінець його перебування на посаді після закінчення Холодної війни дуже нагадував те, як британські виборці швидко повернулися спиною до Черчилля після того, як він привів країну до перемоги в Другій світовій війні.
Я був і залишаюся прихильником використання всіх доступних інструментів для зупинення агресорів на кшталт Хусейна та Мілошевича, зокрема військової інтервенції. У цьому я послідовно на боці тих, хто постраждав від насильства, та проти тих, хто пролив кров першим, незалежно від їхньої етнічної чи релігійної приналежності. Тому мої симпатії були чітко на боці обложених боснійців та хорватів, незважаючи на довготривалу підтримку Росією сербського націоналізму. З 1993 до 1995 року я провів низку благодійних акцій, аби привернути увагу до проблеми й зібрати кошти для хорватських
