Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Йшов апостол, виминаючи непевних кочівників, які де-неколи з’являлися на степових дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це скити-кочівники, яких греки називали антропофагами (людоїдами); розповідав Матей, що вони обертають чужинців у рабів, заздалегідь осліплюючи їх, щоб не втікали, скидають засуджених на смерть з урвищ, на похороні своїх князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом із покійником на жертвенних огнях, – тож ховався Андрій Первозванний від далеких доріг у вибалках, коли на обріях з’являлися валки.

Знав Андрій, що це ще не той край, де йому звелено хрест поставити; він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли завис над ним вогненний язик вдень зіслання Святого Духа, тож мандрував далі, поки не спустився з плоских гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.

Над річкою то тут, то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був обгороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць бочівочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах річки паслися корови, й звідусіль ніби пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки і слова й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозванному понести Христове благословення.

Зайшов святий Андрій до крайньої хати, гостинний господар помив йому ноги – так само вшановував Ісус апостолів перед Тайною Вечерею, і прийняв Андрій це за добрий знак: схожі звичаї сприятимуть впровадженню Христової віри в цьому краю… Господар зовсім не здивувався, дізнавшись, що гість приманджав сюди аж з Єрусалима, – лежить же Оріяна на перехресті доріг, а ще бачив господар у дитинстві, як з востока на полуднє йшла небом звізда хвостата, і видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, та заспокоїли народ грецькі купці, що в лодіях заморські вина й пахучу оливу привозили, мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий. Та як до нього йти, ніхто не знав – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським Шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого…

Слухав Андрій розповіді оріянів, яким признався, що був учнем Сина Божого, і далі йшов д’горі Бористеном до межі світів. А за ним гуртом поспішали увірувані орії, супроводжуючи Христового апостола до свого храму, щоб жертву данапрівському Богу зрів – чей же один Всевишній на землі: ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який дав рід добрим і злим силам, людям і тварям й послав на землю свого сина Даждьбога, достоту як Яхве Ісуса.

Йшли оріяни за апостолом до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм. На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточила жертовний камінь чотиристінна, без даху, кліть з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол Бога Рода з повним вина рогом у простягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а тулуб його ділився на дві частини: у горішній витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ Велеса, на якому держиться земне життя.

«Це наша триєдиність – Бог, громада і земля, – сказав Андрієві волхв, і думав апостол про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій. – Я вислухав тебе. Божий посланцю, і зрозумів, що ваша віра нам не чужа. Та інший у нас світ й інші обряди. Знаємо віру вогнепоклонників-зороастрійців і юдейську віру знаємо, а ще мовиш ти, що твій учитель Ісус проповідував милосердя і любов. Ми дозволяємо освятити нашу землю хрестом: Бог єдиний для всіх, лише по-різному його називають і в різний облачають одяг…»

Волхв справив жертву Родові молоком і медом і, коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, подався, спираючись на високий костур, у бік Данапра, а позаду нього йшов, несучи на собі хреста, з явора тесаного, Андрій Первозванний, виносив його на зелену оріянську Ґолготу, спираючись по кручах під саме небо.

А коли став на вершині, уздрів у всій величі диво оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену, вихопившись з холоду північної землі, сповільнив раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім знову, злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути в південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для подарунка Гостинному морю.

І мовив апостол Андрій Первозванний, вкопавши в землю хреста й освятивши його:

«Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа, і стане тут город великий…»

Таку доповідь про не свою, та вирішальну для українського народу мандрівку, я виголосив у кінозалі теплохода «Світовий Ренесанс» на семінарі, що мав назву «Дороги вікінгів».

…Наша круїзна трієра повернула з Одеси на південь й за ніч дійшла до румунського портового міста Констанци, пов’язаного з ім’ям першого в історії світових літератур письменника, який закінчив своє життя на вигнанні, або, як нині кажуть,