Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Васильович Тома

на наш погляд до восьми тисяч. Подали нам реєстр свого перепису, і в нім було війська 10 600. Потім нас привели до армати; при ній було більше 200 піхоти з рушницями. Стріляли з усіх гармат. Сагайдачний, зійшовши з коня, запросив нас їсти. На наше прохання потім били бубни на раду; мало витративши часу на їжу, пішли ми на нараду. Там признали їм, що, вбачаючи у них готовність воєнну, переказуємо подяку вашої милості (Жолкевського). Ми говорили, що в такій великій громаді важко дійти згоди, і Сагайдачний з старшиною відійшов з нами осібно. Насамперед не згодилися вони, щоб брати гроші у Львові, а щоб у Києві на св. Іллю, і на це ми зважилися згодитись. По-друге, просять, долю з шляхетських маєтностей їм виходити до того ж свята св. Іллі, і на це ми зважилися згодитись. По-третє, коли ми сказали про волю гетьмана (Жолкевського), щоб їм тільки 3000 війська лишилось, – на це ніяким чином не хотіли пристати. Казали «ми вже виключили 5000 неналежних до війська і зосталися самі по собі, і то нічого не буде коштувати королеві і Речі Посполитій».

Загалом умови Раставицької угоди були такі:

козацьке військо, яке налічувало 20 тисяч чоловік, зменшувалося до 3 тисяч;

усі козаки, які вступили до війська протягом останніх 5 років, виключалися з реєстрового війська і мусили повернутися під владу панів і державців;

Реєстрові козаки повинні були виселитися з маєтків шляхти та духовенства, інакше вони перетворювалися на кріпаків. Їм дозволялося жити тільки в королівських (державних) маєтностях;

реєстровці мали утримувати залогу на Січі. Їм встановлювали платню 40 тисяч золотих;

козацька старшина зобов’язалася знищити човни, покарати козаків, які брали участь в останніх морських походах на Крим і Туреччину, і погодитися на кандидатуру гетьмана, якого призначить польський король.

Угоду козаки змушені були підписати, але козацька старшина на чолі з Сагайдачним, поступаючись тискові польського уряду, мала надію, що й цього разу реальні обставини усунуть всі обмеження.

Сагайдачний, щоправда, їздив на Низ і палив козацькі чайки, але скоріше про людське око, бо реальна їх кількість не зменшилась.

На початку 1620 року Петро Сагайдачний відправив до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем. Листом Сагайдачний пропонував цареві службу запорожців – якої цар, однак, не прийняв, проте поставився до пропозиції прихильно і подарував послам 300 рублів.

Саме в той час у Москві перебував патріарх Константинопольський Феофан. Можливо, головною метою посольства були перемови саме з ним, а не з царем. Лист до царя був лише приводом до відрядження послів. Сагайдачний добре знав, що зараз цар не прийме його пропозиції, бо Москва не може дозволити собі ще однієї війни.

А от патріарх був йому конче потрібний. Бо зараз настав саме час, щоб поставити руба питання про відновлення православної ієрархії в Україні.

Ми вже з’ясували, що твір Сагайдачного «Пояснення про унію» мав, скоріш за все, унійну спрямованість – інакше чому його схвалював ідейний католик Лев Сапєга в листі до місіонера Унії Йосафата Кунцевича? Але від того року, як його було написано, минуло два десятиліття, протягом яких справу церковної Унії було скомпрометовано. Польська сторона зробила все, аби поєднання церков перетворилося на інструмент поневолення та полонізації українців.

Сагайдачний розумів: людина, яка стала б на захисті православ’я, здобула б безпрецедентний вплив на українських теренах. Навіть якщо в нього ще залишилися унійні переконання від часів юності, він давно вже їх не висловлював. Відтепер він був відвертим супротивником Унії і робив усе, щоб унійна справа в Україні зазнала поразки.

Але московський похід, м’яко кажучи, не сприяв іміджеві захисника православної віри. На Москві обрали царем Михайла Романова, а його батько, митрополит московський Філарет, був заручником у Литві. За умовами Деулінської угоди, Філарета мали відпустити з полону, з тим щоб направлений з Константинополя патріарх Феофан поставив його в патріархи Московські.

Сагайдачний скористався з нагоди проїзду Феофана через київські землі. Він гарантував захист і свободу як самому патріархові, так і тим із православних ієрархів, кого він поставить на єпископство в Київщині.

У свою чергу, Феофан суворо ганив Сагайдачного за напад на московські землі, казав, що Військо Запорозьке тепер прокляте за свої дії. Сагайдачний уклінно благав прощення за себе і всіх козаків, аж поки серце Феофана не зм’якшилося. До того ж гетьман мав своєрідну «індульгенцію» – грамоту від московського царя, у якій він, хоча й відмовлявся від служби, але ж робив «мале пожалування», отже – прощав козаків.

Висвячення семи єпископів і одного митрополита відбулося потаємно, у підвальному приміщенні Київської лаври, вночі, під міцною козацькою охороною. На митрополита висвятили Іова Борецького, ігумена Києво-Михайлівського монастиря, ректора Київської братської школи. На той час Київ був найбільш покозаченим містом України, центральним вогнищем культурного й національного життя.

Король Сигізмунд, дізнавшись про цю акцію, був страшно розгніваний. Він оголосив Феофана турецьким шпигуном та самозванцем, а поставлених ним єпископів – незаконними. Уніатські єпископи, що сиділи на їхніх кафедрах, заявили, що не пустять їх до своїх міст. Проте гнів короля був безсилий: міцна козацька охорона проводила Феофана, на Іова Борецького також ніхто не міг підняти руку.

Подальшим кроком було запровадження братства, яке було заявлено вже раніше, але чекало на благословення константинопольського патріарха. До братства вписалося «безчисленно» різного народу, міщанства і шляхти. І завершив це переможне дійство відновлення православ’я гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, який вписався у братство усім Військом Запорозьким, приймаючи тим самим братство під свою опіку.

Запорозькі козаки шанували православну церкву. Досить лише поглянути на місця колишніх запорозьких Січей, на різні речі церковного вжитку, що дійшли до наших днів, щоб переконатися в цьому. Знайшовши якийсь величний острів посеред